Діаманти у попелі: як Григорій Боєв вирощує борців-чемпіонів у Житомирі (відео)

«…Призвали мене до армії на 3 роки, на кордон. Служба розпочалася з кривавої історії. Світанок, ніщо не передвіщає біду… Старшина вривається до дверей о шостій ранку: «Рота, підйом!» А ніхто не відповідає. Заглядає під ковдри – а там повно крові, і ніхто вже не дихає…»

Народився він у звичайній селянській родині, де було п’ятеро дітей. Окрім нього, ще було троє братів та одна старша сестра. Як і всі однолітки, навчався у звичайній загальноосвітній школі. Далі вступив до ПТУ на гірничо-промисловий факультет за спеціальністю «Підземний електрослюсар», працював слюсарем на шахті «Ніконор» в м. Зоринськ. Пізніше закінчив Педагогічний інститут ім. Тараса Шевченка в Луганську за спеціальністю «Фізична підготовка та виховання». На честь інституту Григорій Боєв потім і сина свого назвав так само – Тарасом.

Виглядає, ніби класичний життєпис звичайної людини: народився – навчався – працював. Але ця звичайна на перший погляд людина за своє життя виховала для України: 12 чемпіонів та 14 призерів, що змагалися на всеукраїнському рівні; 1 призера Європи; 2 чемпіонів та 1 призера СРСР; 1 призера Чемпіонату світу та 1 Чемпіона Всесвітніх спортивних ігор!!! За  плечима легендарного тренера – 50 років кропіткої роботи над вихованням чемпіонів з греко-римської (класичної) боротьби.

«Іде солдат по місту, по незнайомій вулиці»

Призвали мене до армії на довгих 3 роки, на китайський кордон. Служба рядового Боєва розпочалася з кривавої історії. Світанок, ніщо не передвіщає біду… Старшина вривається до дверей о шостій ранку: «Рота, підйом!» А ніхто не відповідає. Заглядає під ковдри – а там повно крові, і ніхто вже не дихає. Виявилося, що днювальний заснув під час своєї служби, і цілий полк солдат було забито на смерть штик-ножами. Отак напередодні призиву дивізіон мого майбутнього призначення був начисто по-звірячому вирізаний ворожим батальйоном вночі, поки всі спали.

Окрім тієї історії, в армії були й інші жахіття: вода була настільки іржава, що пити її було просто неможливо, а іншого вибору у нас не було. Звільнення бували рідко, тому, зазвичай, коли випадала вільна годинка – ми виходили на цей час в місто. Я віддавав свій буденний одяг хлопцям, в кого його просто не було, та й ішли, як цивільні, на вихідний. Йдемо вулицею, а вони автоматично честь віддають. Кричу: «Що ж ви, телепні, робите? Нас зараз всіх розсекретять!..»

«Життя – це не тільки боротьба, але й інші види спорту» Б. Крутієр

Коли повернувся з армії, друзі мої всі, як один, наперебій, відмовляли мене повертатися на небезпечну роботу до шахти. З того часу я почав тренуватися, готовити своє тіло до боротьби та напрацьовувати прийоми – і все це самотужки. На той час я входив до Луганської спортивної спільноти під назвою «Динамо», і мені ледь виповнилося 23 роки.

Спочатку брати влаштували мене працювати на заводі, але графік був просто жахливий. Тільки уявіть: зранку і до четвертої вечора пашеш, як віл, на заводі, а на п’яту вже заплановане тренування. Пропускати заняття ні в якому разі не можна, тому одразу беру в руки сумку та й біжу в зал. Тільки-но присяду – одразу до сну клонить. Працюючи на заводі, по грошах я отримував не більше 80-ти рублів на місяць, цього звичайно не вистачало, тому я вирішив кинути завод. Після того разом із моїм другом намагалися перебиватися з дня на день різною роботою. Заробляли як могли: і вагони розвантажували, і коробки з цукерками носили від фур до фабрики. Одним словом, всюди, де була хоч якась можливість, там і заробляли.

Варто відмітити, що природа мене нагородила міцним здоров’ям, я витримував шалені навантаження. Бували такі моменти, що в мене зуби, навіть, хиталися на яснах верхньої та нижньої щелепи – так сильно я тренувався, а їсти фактично було нічого. Молодий організм потребував вітамінів, а на який кошт я міг те все купити? Якось прийшли ми з чергового тренування з моїм товаришем, купили батон, розрізали навпіл, посипали сіллю, змочили водою –  обід подано! Ох, як же ж ми смакували ту нашу «страву».

Пізніше було тренерство протягом 10 років у Стаханові Луганської області в спортивному клубі «Шахтар», потім там же клуб «Авангард» 3 роки. Яскраві маю спогади зі Стаханова, гарних хлопців я там виховав. Коли з тими спортсменами на змагання виїжджали, багато знайомих тренерів жартома казали: «О… приїхало Боєве-Стаханівське плем’я! Для нас тут вже перших місць нема!»

Загалом нелегке було в мене життя, але молодість була дуже цікава, дуже!

Діаманти у попелі

За небажанням працювати на когось, вирішив попросити допомоги у спілці «Динамо» в Києві. Вони мене відрекомендували до Житомирської області, де в Бердичеві жили родичі моєї дружини. Так з 1982-го року я працював  в житомирському клубі «Динамо». І ось уявіть, кожен день, вранці, без свят, вихідних та виключень, я їздив до Житомира з Бердичева, і так 4 роки поспіль. Колеги-тренери під враженням від моєї наполегливості навіть мовили: «Йому потрібно ще за життя ставити пам’ятник за такі подвиги!» Чому ж була така нагальна необхідність часто їздити у Житомир?  – запитаєте ви. Я тоді, як і тепер, працював на результат – я шукав «самородків».

По вихідних переривав знизу до гори всі школи, всі класи –  так завзято я шукав талановитих хлопців. Ви навіть не уявляєте собі відчуття, коли ти знаходиш «самородка», схоже, ніби душа починає змінюватися зсередини! Знайшов я таки свого першого чемпіона. Було це у школі №26, а звали хлопця Руслан Пічкур. Порадив мені до нього придивитися місцевий вчитель фізичного виховання. Ось так сів я поруч із парубком, аж гляну на нього –  волосся довге, немите, сам досить брудний увесь. «Руслане, хочеш професійно боротися? Я візьмусь за тебе, натиснемо, виховаю як слід. Хочеш?» І так через 2 роки він вже став майстром спорту! Поляки навіть намагалися його переманити, обіцялись всім забезпечити – харчування, житло, все необхідне, а він відмовився.

Пам’ятаю, були в мене з ним змагання в Тамбові, а попереду на нас чекав Чемпіонат СРСР у Москві. Спортсмен мій вже був на місці збору, і ось приїжджаю я до Тамбова, а морозяка стояв лютий! Добре хоч кожух теплий та черевики взяв з собою. З ручної поклажі в мене був тільки дипломат з металевою ручкою, тай той я нести навіть не зміг – пальці відмерзли та не слухалися, тому дипломат ногами довелося штовхати від автобусу аж до самого готелю. Заходжу я в номер до нашого бійця, а він лежить ні живий, ні мертвий – захворів перший раз на кір у свої 19 років. Тієї ж миті разом їдемо до лікарні. Я на вуха піднімаю всіх лікарів. Розумієте, тоді мені його конче необхідно було поставити на ноги. За дві неділі ми його вилікували, і я з легкою душею прийняв рішення випускати мого «самородка» до бою на Союзі. Знайомі тренери були шоковані, казали, що він ще надто кволий після такої важкої хвороби. «Ну, що ж, – кажу я, – давайте приміряємо бійця!». Проти нього на тренуванні випустили дужого вірменина, який навіть трохи перевищував його вагу. Подужав мій Руслан того спортсмена, та й вирушили ми до Москви. Бій, другий… обламує ребро – і його знімають зі змагань.

Згодом він, звичайно, реабілітувався. Там були й інші перемоги, бо пощастило Руслану вже не в спорті, а в коханні. Всі з радістю чекали такого жаданого весілля. Ну що ж, мамі на радість, а тренеру на біду…

Справа всього життя

До Житомира на постійне місце проживання я перебрався тільки в 1991-ому році. Почав працювати в спортивному закладі під гучною назвою «Школа вищої спортивної майстерності», до якого мене запросили в якості тренера. Час полетів дуже швидко, а моя скарбниця чемпіонів поповнювалася новими обличчями. За мою тренерську кар’єру багато гарних хлопців я тренував. Як то був в мене один дужий парубок, боровся у вазі 100 кг. Так от він міг за одне тренування разів 80 залізти та злізти з канату. А до бою за рукостисканням міг майже безпомилково одразу визначити наскільки сильний в нього буде супротивник, та хто вийде переможцем з тієї сутички.

За своїми спортсменами я надзвичайно ретельно пильнував і пильную. Ніколи не ставлю за фінальну планку досягнень перемогу чи призові місця на Всеукраїнських змаганнях. Я орієнтуюсь набагато далі  – Європа та світ –  ось моя мета. Інколи буває, вивозиш потенційного чемпіона на турніри (зазвичай вони там потім і стають чемпіонами чи призерами), а в самого в кишенях грошей катма, ось і ходиш напівголодний всі турнірні дні. Спостерігаєш інколи за тренерським складом, що приїжджає, наприклад, з Грузії, Азербайджану: вони мають змогу накрити символічний святковий стіл суддям, посидіти разом, поспілкуватися. Ми ж на свої добові ледве здатні оплатити собі проїзд в обидві сторони. На багатьох масштабних змаганнях взагалі доводиться платити повну вартість тільки за один вхід, навіть для тренерів, щоб подивитися повну програму боїв. Зазвичай не вистачало грошей навіть на це. Прикро не мати змогу подивитися на успіхи свого бійця та оцінити його конкурентів. Тричі прикро та сумно, коли твої бійці, яких ти всьому навчив з нуля, кого довів до гідного рівня майстерності, не вбачаючи перспектив розвитку та не отримуючи гідну заробітну платню, просто їдуть… Їдуть у Польщу, в інші міста України їдуть, як то Запоріжжя, бо там більше платять. І їх можна зрозуміти – молоді ж всі хлопці, в розквіті сил.

До речі, в тій же Польщі на власні очі бачив як тренери просто бояться проводити тренування зі своїми спортсменами, яких так вдало перехопили спонсори. Пам’ятаю, коли сам працював у Польщі, в мене було по три тренування на день. Коли я виходив з зали, з мене штани спадали – так сильно я худнув. Причина в тому, що я не знав польської мови, а мовний бар’єр заважає щось пояснити словами, тому доводилося опрацьовувати та показувати все на практиці. Втомлювався, як віслюк! (сміється)

Окрему верству зацікавлених осіб становлять керівники, спонсори, директори шкіл та секцій, їх характерною особливістю є те, що зазвичай вони чекають швидких результатів. А результат потребує витримки та терпіння. Ось повірте, ніхто так, як тренер, не чекає результатів та успіхів свого бійця! Адже за підготовкою бійця стоїть колосальний труд: це і фізична робота, і технічна робота, і тактичні варіанти ведення бою на килимі. Чесно вам зізнаюся, я останнім часом все частіше прокидаюся десь о 4-тій ранку, заварюю собі чай, беру до рук записну книжку і роблю нотатки по всіх спортсменах зі школи. Я дійсно фанат своєї справи. Навіть, вночі моя голова не перестає працювати та обдумує в кого які є недоліки. Багато тренерів або не виправляють недоліки своїх спортсменів, або просто їх не бачать, а якщо, навіть і бачать, то як їх виправити – й гадки не мають.

Бойова каста Боєва: федерація греко-римської боротьби у Житомирі

Що стосується федерації, то вона як дівчина, – ще зовсім молода. Утворилась в 2016-ому році за колосальної підтримки президента Житомирської обласної федерації греко-римської боротьби Біслана Гелагаєва. Для наших учнів Біслан винаймав окрему квартиру, куховарка готувала спеціально кожного дня їжу – словом, всі умови було надано, спортсменам лишалось тільки тренуватися на результат. Був момент, коли Біслан захотів створити замість федерації асоціацію, та об’єднати два стилі греко-римської боротьби: класичний та вільний. Я був проти цих змін, адже справою всього мого життя є саме класична греко-римська боротьба, спортсменів саме з цього виду спорту я виховую. Та ще й прикрою деталлю стало те, що на посаду свого заступника в новостворену асоціацію Біслан взяв жінку, яка геть нічого не тямить в боротьбі і не любить спорт як такий.

Прийшов 2017-й рік, ми остаточно розірвали з ним будь-які стосунки. Разом з батьками моїх вихованців прийняли рішення про створення абсолютно нової громадської організації «Житомирська обласна федерація греко-римської боротьби». Тож в листопаді місяці 2017-го року ми стали самостійними, незалежними та по-бойовому налаштованими до нових перемог!

Що найбільше цінує в людях

Порядність, відповідальність та обов’язковість виконання обіцяного. З безвідповідальними людьми відверто ненавиджу та не можу працювати. Навколо нас завжди дуже багато теоретиків: і в спорті, і в парламенті. Та ніхто не ладен переходити до практичних конкретних кроків. Наприклад, прошу в управлінні додаткові гроші на спортсменів, а вони навіть не розуміють цільового призначення, бо більшість не петрає у спорті взагалі. Завжди наріжним каменем виступає саме питання неналежного фінансування спортсменів, адже чиновники, які не компетентні у спорті, ніколи не збагнуть, що бійцю для результату потрібні і вітаміни, і препарати для відновлення, і гарні харчі, і ще багато чого іншого.

Як ставиться до дівчат у цьому виді спорту

Раніше дівчата в спорті були не дуже розповсюдженим явищем. Але вже сьогодні ситуація кардинально змінюється на очах. Ось, наприклад, незабаром у Києві проходитимуть Всеукраїнські змагання, і там серед учасників дійсно є чимало дівчат. На мою думку, це занадто жорстокий вид спорту для дівчат, тим паче у світі спорту існує такий широкий розсип варіантів: чи то художня гімнастика, плавання, волейбол, або легка атлетика. Ну, навіщо дівчинці тягати ту штангу з гирями та гантелями?

Чи має які-небудь захоплення або хобі, що не відносяться до спорту

Це дійсно дуже цікаве питання. Мало хто знає, але я маю музичну родину. Дружина моя багато років працювала в музичній школі по класу фортепіано. І ми з нею завжди палко сперечаємося: власне, в неї якась учениця виграє музичний конкурс, а я готую тим часом спортсмена на чемпіонат світу. Ось і намагаюся довести, що моя справа серйозніша за її конкурси і концерти! (сміється). Можна тут сказати, що багато натхнення я знаходжу в музиці і своїй дружині.

Іншою моєю пристрастю є природа. Батько дружини залишив мені під Житомиром дачну ділянку, і я самотужки висадив на тій ділянці всі дерева. Кожного року приділяю увагу своєму саду і чекаю на новий врожай. В мене духовний зв’язок із природою. Навіть, інколи кажу своїм друзям-тренерам, що не маю більше сили та наснаги сперечатися з тими керівниками, хочу покинути всі спортивні справи і зайнятися собою, розчинитися в гармонії з природою.

«Ти ж Боєва! Тому маєш боротися!»

В будь-якому разі, левову частку внутрішньої сили мені надає моя родина. Син Андрій 1972 року народження, Тарас – 1975, та дочка Настя 1995 року народження. Зараз в планах доньки разом з її чоловіком поїхати в Польщу на постійне місце проживання та знайти там роботу, адже не бачить тут жодних перспектив. Інколи вона і сплакнути може, все ж дівчинка, а я їй кажу: «Ти що? Забула своє прізвище? Та не чоловіка! А моє! Ти ж Боєва! Тому маєш боротися!»

Донька хоче мене з дружиною також до Польщі перевезти. Можливо, й варто поїхати за кордон. Але ж у мене тут покоїться тесть, теща та середній син Тарас: коріння найближчих людей тримає мене тут, як не крути. Я налаштований залишитись в Україні і готувати здібних спортсменів до відповідальних масштабних змагань – якщо б мені хтось допоміг створити для того всі належні умови. Але протягом всього часу тренерства на теренах нашої країни, брак коштів – це мій головний біль, з яким я засинаю та просинаюсь. Я вже втомився боротися…

«Ти тут гість – чи чемпіон?..»

Беззаперечно, греко-римська боротьба – це вид спорту дуже складний та суворий. Спортсмен, що хоче бути чемпіоном, має вставати, як я колись, не пізніше сьомої ранку, та дуже-дуже багато тренуватися, декілька разів на день, кожного дня, без вихідних. І результат обов’язково проявиться, як це зазвичай буває несподівано, але проявиться! Згадав тільки-но ще одного свого чемпіона… Уявіть! Фінальний двобій за титул, а у нього температура 38 градусів, битва під загрозою зриву. А я напередодні пообіцяв хлопцю в якості подарунка за перемогу гірський велосипед. Ризикувати я, звісно ж, не хочу, відправляю хлопця до медсестри, а він навідріз відмовляється. Хоче боротися, каже: «Ви мені велосипед тоді нізащо не купите». Що ж ви гадаєте сталося? Він вийшов на килим і переміг. Переміг! (наш герой не може втримати емоції, розчулився).

Я завжди нагадую своїм бійцям: «З якою метою ти виходиш на килим? Ти прийшов сюди як гість, чи як чемпіон? За перемогою прийшов чи просто привітатися, та щоб тебе трохи покидали на килим? З якою ціллю було витрачено гроші, щоб приїхати на змагання? Це що, туристична поїздка?»

Надаємо банківські реквізити громадської організації «Житомирська обласна федерація греко-римської боротьби». Всі небайдужі громадяни можуть долучитися до доброї справи розвитку спорту в області – та підготовки чемпіонів, дійсно гідних спортивного Олімпу.

ПриватБанк: 26007055817432

Аліна СРІБНА

Будьте першим, хто прокоментував "Діаманти у попелі: як Григорій Боєв вирощує борців-чемпіонів у Житомирі (відео)"

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*