Оборотна сторона сімейної медицини

Українці ще добре пам’ятають помпезні презентації , що супроводжували перехід від нібито вже застарілої системи дільничних лікарів до «європейської» мережі сімейних лікарів, кожен із яких, за задумом реформаторів, мав досконало знати, хто і чим може захворіти в опікуваній ним родині та працювати насамперед на випередження, тобто займатись профілактикою, а не лікуванням. Більше того, нам обіцяли, що завдяки набагато вищим зарплатам медики так перейматимуться здоров’ям своїх пацієнтів, що у будь-яку пору доби надаватимуть кваліфіковану допомогу хворим якщо не особисто, то хоча би за телефоном.

Агітаційна кампанія завершена, а осад – залишився….

На відміну від сільської місцевості і навіть деяких великих міст, де укласти декларацію із сімейним лікарем (причому не саме тим, до якого ви хочете, а хоча би із будь-яким) є справжньою удачею через гострий дефіцит ескулапів, Житомир у переліку тих населених пунктів, де із цим – жодних проблем. Як повідомили у комунальному підприємстві «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Житомирської міської ради (саме його працівники забезпечують «першу сходинку» гарантованої державою турботи про здоров’я населення), вже 92,6% житомирців уклали декларації із сімейними лікарями.

Якщо взяти до уваги, що чимало наших земляків роками перебувають на заробітках по далеких і ближніх зарубіжжях, то фактично йдеться про стовідсоткове охоплення послугами реформованої медицини жителів Житомира. У середньому на кожного із 127 сімейних лікарів (крім них, у місті працює ще 65 педіатрів) припадає 1542 пацієнти, що навіть менше від передбаченої відомчими нормативами оптимального показника у 1800 осіб.

Не менш оптимістична картина із зарплатами медиків. Як запевнили у «Центрі первинної медично-санітарної допомоги», при роботі на повну ставку і укладенні мінімум 70% декларацій від їх необхідної кількості лікар загальної практики заробляє порядку 20 тис. грн.

Здавалось би, повний «хеппі енд» як з боку медиків, так і пацієнтів, які нарешті знайшли один одного. Та насправді реформа завершилась, а неприємний осад залишився, бо кожна зі сторін, як це не дивно, почуває себе одуреною.

Замість сімейного – лікар вільного вибору…

Ще Піфагор стверджував, що найважча наука – вміння правильно називати речі та явища. Тому щонайменше дивно називати сімейним лікаря, від якого ніхто не вимагає опікуватись саме родинами, а не окремими пацієнтами. Більше того, навіть колишній дільничний лікар мав більше підстав вважатись сімейним, ніж нинішній ескулап загальної практики.

На сьогодні члени однієї сім’ї , які проживають в одному помешканні, можуть обслуговуватись у кількох різних лікарів, кожен із яких ні сном-ні духом не відає про спадкову схильність своїх пацієнтів до тих чи інших хвороб. Натомість колишній дільничний лікар опікувався здоров’ям усіх проживаючих на своїй дільниці і апріорі знав, на що хронічно страждають у кожній родині та, відповідно, заздалегідь був готовий відреагувати на найменші симптоми потенційної загрози.

Не менш сумнівний тезис щодо того, нібито нинішній сімейний лікар отримав змогу більше уваги приділяти профілактиці хвороб, а не їх лікуванню. Це підтверджує як фактична ідентичність кількості пацієнтів на колишніх дільницях і у сучасного медика загальної практики, так нескладний математичний підрахунок. При 8-годинному робочому дні і 11 робочих місяцях на рік (1 місяць йде на законну відпустку) сімейний лікар щорічно відпрацьовує 1760 годин, що фактично відповідає кількості пацієнтів у нього.

Навіть за найпростішого розкладу кожен з них перестраждає на грип, гостре респіраторне захворювання і т. д., що вимагає мінімум двох візитів лікаря – для початкового обстеження при призначенні лікування і завершальне при виздоровленні. У лікаря на це є по пів години часу і не більше.

Однак перелік хвороб не обмежується грипом єдиним , що потребує значно більших витрат часу на діагностику і лікування, не кажучи вже про хронічних пацієнтів , яким потрібна постійна увага.

Більше того, якщо на дільниці всі підопічні лікаря проживали компактно, то у так званого сімейного лікаря вони розкидані по всій території міста! За такого розкладу вже не до обіцяних реформаторами бесід «доброго лікаря Айболита» із усією підопічною родиною у її помешканні про покращення стилю життя і профілактику хвороб. За такої напруженої ситуації немає іншого виходу, як «лікування» по телефону, що прийнятне за умови спілкування фахівця із фахівцем, однак не із пацієнтом, якому «все болить» і «зовсім погано».

Причому якщо від дільничного лікаря раніше вимагали, щоб він не збирав на прийом під своїм кабінетом інфекційних хворих, а проводив їх обстеження «на дому», то нині все із точністю до навпаки. Тепер чим більше хворих із нежиттю, кашлем і температурою проїдуть через все місто до амбулаторій – тим кращий лікар. Він тепер взагалі не зобов’язаний відвідувати хворих вдома і вправі у найгіршому випадку відправляти до них «бригаду невідкладної медичної допомоги Центру первинної медично-санітарної допомоги», члени якої зазвичай вперше бачать наживо підопічних конкретного сімейного лікаря.

Отож, якщо називати речі їх справжніми іменами, на місце дільничного лікаря прийшов не сімейний, а «лікар вільного вибору», якого можна обирати, але у випадку хвороби майже неможливо дочекатись у оселі хворого.

… а замість фінансового прориву – знову зрівнялівка

Вже майже правилом хорошого тону впродовж всіх років незалежності стали нарікання на низькі зарплати медиків. Однак парадокс у тому, що ціла когорта цих «малозабезпечених» приїздили на роботу престижними авто, а під час відпустки відпочивали на далеких морях, бо перетворили «вдячність хворих» у обов’язковий тариф.

Натомість дільничні терапевти, що дійсно знаходилися на передовій лінії боротьби із хворобами, не мали за душею нічого, крім відданості своїй професії і мізерної зарплати за неї. Здавалось би, статус сімейних лікарів нарешті покінчив із цією несправедливістю, бо гарантовані Національною службою здоров’я виплати за кожного пацієнта, із яким укладено декларацію, нарешті дозволили підвищити зарплати до вже згадуваних 20 тис. грн. на місяць!

Більше того, з’явилась навіть можливість покінчити із диктатом медичногочиновництва, бо у випадку затяжного конфлікту із начальством талановиті та популярні серед пацієнтів дільничні терапевти отримали шанс оформитись ФОПами (фізичною особою-підприємцем) і вирушити у самостійне «бізнесове плавання».

Дехто так і зробив, про що нині гірко жалкує, бо підвищення із 1 січня ц. р. мінімальної зарплати для лікарів до 20 тис. грн. фактично реабілітувало «зрівнялівку» для всіх. Причому ті, хто залишився у штаті комунальних і державних медичних установ, отримає ці виплати автоматично за рахунок бюджету, а ті, хто заробляє важкою працею як ФОП, у чергове усвідомлять, що проявляти ініціативу в стосунках із державою – собі на шкоду.

У нормальній системі координат це підвищення мало би супроводжуватись підвищенням розміру виплат на кожного пацієнта, із яким сімейний лікар уклав декларацію, що зберегло би стимулюючу роль зарплат, однак у чергове спрацював принцип: хотіли як краще, а вийшло як завжди.

А ти пройшов флюорографію?!

Чужий досвід – нам без потреби?

Найгіркіше, що первинна ланка медичної допомоги – дійсно найважливіша у системі ОХОРОНИ здоров’я, бо простіше і дешевше займатись профілактикою хвороб, ніж їх лікуванням. Навіть у випадку неминучості захворювання його слід виявляти на початковій стадії, ніж потім марнувати час і гроші у сподіванні на диво, якого майже ніколи не буває.

Однак, чи багатьом із нас сімейний лікар нагадав про обов’язковість проходження рентгену грудної клітки раз на два роки, чого ніхто, як виявляється, не скасовував? Чи хоч хтось серед пацієнток віком від сорока років стикався із тим, що їм показали як самостійно провести мамологічне самообстеження? Чи багатьом телефонував сімейний лікар, щоб нагадати про потрібність візиту до його кабінету навіть якщо у пацієнта нібито нічого не болить?

Натомість на Заході, який нам ставлять за приклад, все це обов’язково, бо інакше будуть проблеми зі страховою компанією як у сімейного лікаря, так у його пацієнтів.

Більше того, навіть у випадку несподіваної хвороби людина не має отримувати «лікування по телефону» чи йти на прийом до свого сімейного лікаря аж через кілька діб, бо на раніше немає місць у електронній черзі. За умов страхової медицини байдуже, куди у екстреному випадку ви звернетесь, бо і пацієнту, і страховій компанії байдуже, куди перерахують гроші за надану пацієнту послугу.

Номінально в Україні теж можна звернутись до приватної клініки. Однак є «маленький» нюанс: за кожного дорослого пацієнта Національна служба здоров’я України перераховує сімейному лікарю «аж» 651 грн. на рік, а у приватних медичних закладах Житомира аналогічну послугу оцінюють в суму від 7 тис. грн. на рік.

Звісно, державна скарбниця не бездонна, однак чи не дивно, що у держави є кошти для виплати кожному півтори тисячі «ковідних» гривень за щеплення, зате лікування і профілактика всіх інших хвороб у нас чомусь обмежена у рази(!) меншою сумою?

Складається прикре враження, що у нас досі не цінують ні здоров’я народу, ні праці лікарів. Причому мова навіть не про їхні зарплати, а про раціональне використання їхнього робочого часу. Для багатьох стане відкриттям, що у світі на кожного лікаря припадає по 5-6 медсестер. Натомість в Україні ще дуже добре, коли на прийомі із сімейним медиком працює одна медсестра.

Зайве пояснювати, що первинне опитування і обстеження пацієнта, який прийшов на прийом до лікаря, цілком по силам медику без вищої освіти. Так само, до речі, як і оформлення рецепту та пояснення того, як саме приймати приписані лікарем ліки, чим нині займається він особисто.

Завдяки цьому вивільнений від рутинної роботи лікар зміг би оглянути більше пацієнтів та, відповідно, зменшити електронну чергу до кабінету, про яку нині із гіркотою жартують, що хворий має «запланувати» своє звернення за медичною допомогою щонайменше за кілька діб до того, як зляже.

Здавалось би, йдеться про елементарні і давно всім відомі правила дійсно раціональної організації праці сімейних лікарів, які, однак, чомусь не діють в Україні, де медична реформа звелась не до покращення охорони здоров’я кожного із нас, а до створення штучних перепон у спілкуванні пацієнтів із лікарями, яких лише у насмішку можна називати «сімейними».

Віктор Шпак