Книгу, про яку сьогодні піде мова, я читала довго — майже два тижні. І тепер страшенно шкодую, що прочитала її так швидко. Читала в електронці — і знову ж таки шкодувала, що мені не трапилася паперова. А потім мусила дати собі ще трохи часу, щоб подумати: що ж таке насправді я читала?
І зрештою зрозуміла, що розмірковую геть не про книгу, не про героїв і навіть не про сюжет. А про історію, Всесвіт, приховане життя, яке нас оточує, про магію і ще бозна про що.
Весь цей душевний розбрат мені подарував роман «Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл» британської письменниці Сюзанни Кларк.
Тут усе, як я люблю: не просто фентезі, а історичне фентезі чи навіть альтернативна історія. Переповідати сюжет, як на мене, абсолютно марна справа. По-перше, книга досить об’ємна — одних приміток вистачило б на окремий повноцінний том. А по-друге, якийсь більш легковажний письменник зміг би наклепати з неї з десяток чудових захопливих історій, додавши трохи еротики й екшену.
Тож скажу тільки, що мова про двох магів і два абсолютно різні погляди на магію. М-р Норрелл вважає, що знання потрібно ретельно охороняти від неофітів та невігласів. Джонатан Стрейндж, навпаки, готовий ділитися ними з усіма зацікавленими. Спершу Норрелл навчає Стрейнджа, згодом учень перевершує вчителя, а розбіжності у поглядах перетворюють їх мало не на ворогів.
І все це відбувається на початку XIX століття. Тож поряд із магами маємо наполеонівські війни, політичні кризи, відомих історичних діячів, тогочасні світські тренди й побут, а ще багато іронії та легкої сатири на суспільний устрій. І це далеко не весь перелік.
Але про що ж насправді ця книга?
О, тут починається справжня кроляча нора.
Найближче до поверхні, звісно, магія. Тільки йдеться не стільки про чари, закляття чи дивовижні перетворення, скільки про магію як систему знань — із власною історією, теоретиками й практиками, трактатами, науковими суперечками та цілими школами.
І тут у мене трохи пішла обертом голова, тож довелося звертатися по допомогу до Google та ШІ. Краще б я цього не робила.
Бо за однією кролячою норою відкрилася наступна. Алхімія, астрологія, окультні практики, спроби систематизувати магічні знання — усе це цілком реально існувало поруч із тією історією, яку ми звикли вважати «справжньою». А Кларк настільки майстерно перемішує історичне з вигаданим, що дуже швидко перестаєш розуміти, де саме проходить межа.
Спочатку її ще хочеться шукати. Відрізняти реальних історичних персонажів від вигаданих, справжні події — від тих, у які письменниця тихенько додала трохи магії. Перевіряти, чи було так насправді.
А потім бажання перевіряти кудись зникає.
Не тому, що перестає бути цікаво. Навпаки. Просто в якийсь момент магічна історія Англії набуває тієї самої ваги, що й реальна. Вигадані трактати, маги, події та легенди існують у цьому світі настільки природно, що перестають потребувати окремих доказів.
Мабуть, у цьому і є головний фокус Сюзанни Кларк. Вона не намагається переконати читача, що магія існує. Вона просто будує світ, у якому її існування поступово перестає викликати сумніви.
Не впевнена, що моя свідомість уже остаточно прийшла до норми, бо досі час від часу намагаюся пригадати якесь закляття, яке швиденько зарядить телефон чи вимкне світло.
А якщо без жартів, я, схоже, ще довго блукатиму цими кролячими норами в пошуках поки що невідомо чого.
Але одне знаю точно: мушу знайти цей роман на папері й прочитати ще раз. Уже зовсім не поспішаючи. Можливо, час від часу відкладатиму книгу вбік, щоб ретельніше придивитися до реальних історичних подій і нарешті з’ясувати, де закінчується історія та починається вигадка.
Хоча після Сюзанни Кларк я вже не певна, що хочу знати відповідь.
А раптом десь у Великій Британії справді завалялося трохи магії?
ДІАНА МІНАЄВА
Будьте першим, хто прокоментував "А де докази, що магії не було? Про «Джонатана Стрейнджа і м-ра Норрелла»"