«Шлях додому» Себастіана Фітцека: дякую, другого разу не буде

Часом у кожного з нас трапляються погані дні, а то й тижні. Наче нічого критичного: будинок не розбомбили, близькі люди живі, просто рутина раптом стала якоюсь надто важкою. І тоді Всесвіт такий: «Ой, тобі важко-недобре? Ну то нА тобі». І підсовує чергову книгу, щоб ти зрозуміла: гірше ще є куди.

Я не кинулася писати свій відгук одразу, як перегорнула останню сторінку. Вирішила дати собі трохи часу. І от чорна смуга набула світлішого відтінку, а думка про автора не змінилася. Хіба що трохи вляглося обурення.

Цього разу мені трапився Себастіан Фітцек із його книгою «Шлях додому». І вирок у мене тут однозначний: другого шансу цьому автору я не дам. Не тому, що книга погана, нецікава чи негарно написана. Навпаки — читається легко. Просто геть не моє.

У світі й так вистачає безладу, трешу і безпросвітної біди. Тому добровільно додавати до цього ще й Фітцека — для мене вже занадто.

«Шлях додому» — це психологічний трилер про домашнє насильство. Принаймні так він позиціонується. Бо психологія там подекуди приблизно на рівні «фахівців» із соцмереж.

Героїня — жертва домашнього насильства і сама виросла в родині, де її мати була жертвою домашнього насильства. Чоловік, який знущається з неї, теж виріс у родині, де його мати була жертвою домашнього насильства. Серійний убивця, який на неї полює, — сюрприз! — теж.

У якийсь момент я почала чекати, що ще трохи — і санітар психіатричної клініки дістане з кишені довідку про травматичне дитинство.

Далі я просто втомилася розбиратися, хто там що собі думав, коли і чому. Але вперто намагалася простежити, як автор зведе кінці з кінцями в цій мішанині подій, жертв, злочинців і травм.

Коли ж Фітцек докинув у сюжет психіатричну клініку, небезпечні експерименти і загадкові пігулки, я навіть заспокоїлася. За такої страховки кінці з кінцями можна взагалі не зводити: усе, що не сходиться, завжди можна списати на психоз, провали пам’яті, маячню або дію препаратів.

Героїня — взагалі окрема історія. Мотиви багатьох її вчинків так і залишилися для мене загадкою. І справа навіть не в тому, що людина, яка тривалий час живе з насильством, мусить поводитися раціонально й зрозуміло сторонньому спостерігачеві. Не мусить. Але за всю книгу автор так і не допоміг мені зрозуміти внутрішню логіку саме цієї героїні. А детальніше тут уже без спойлерів не обійтися, тож залишу це на совісті Фітцека.

До фіналу я дісталася вже втомлена від усієї цієї конструкції, але з полегшенням: принаймні автор спромігся хоч на якийсь happy end. Можна було закрити книгу й підсумувати – ми з Фітцеком просто не створені одне для одного.

Але тут почалася післямова.

І от вона мене остаточно вкурвила.

Фітцек кілька сторінок виправдовується за власну творчість. Писав, мовляв, у 2020 році, коли був страшенно наляканий ковідом, тож придумати щось іще гірше за пандемію здалося йому цілком прийнятним. Наголошує, що все описане є лише плодом його фантазії.

Щодо фантазії я й не сперечаюся. Хіба що цього разу вона дала надто щедрий урожай.

А ще з’ясувалося, що не тільки я закидаю Фітцеку відірваність від реальності. Утім, автор наголошує, що пише «для розваги» і не хоче «експлуатувати реальні людські страждання».

І тут я зависла.

Бо книга, яку я щойно закінчила, кількасот сторінок використовує домашнє насильство як головне сюжетне паливо.

Можливо, у нас із Фітцеком просто різне розуміння слова «експлуатувати».

Я не літературний критик. Фітцек видається мільйонними тиражами, отже, його читають і люблять — і це нормально. Просто я до цієї аудиторії точно не належу.

Для мене «Шлях додому» — поки що найневдаліша книжкова покупка року.

Але до кінця 2026-го ще є час. Тож Фітцек наразі очолює мій особистий антирейтинг, але книжковий Всесвіт іще цілком може вирішити, що мені недостатньо погано.

ДІАНА МІНАЄВА

А я лише хотіла почитати про відьом: побічні ефекти «Історії з відьмами» Катерини Диси