«Чужих дітей не буває». В Житомирі батьків відзначили за усиновлення дітей

Сьогодні, 26 вересня, в Житомирській обласній державній адміністрації відбулася зустріч з сім’ями, які дарують своє тепло усиновленим діткам.
Таке свято по всій Україні відзначається в останній день вересня. Для Житомира це також стало гарною традицією. Зустрічі проводяться для того, щоб подякувати людям, які проявили своє милосердя і взяли на виховання дітей, що потребують батьківської опіки. Кращих батьків нагородили грамотами та цінними подарунками за сумлінне виконання батьківських обов’язків.

Голова Житомирської обласної ради Володимир Ширма запевняє, що кожна дитина повинна зростати у любові та достатку — це святий обов’язок дорослих.

«Це дуже велика відповідальність. Дитинка — це жива людина, яка має виховуватися в гарних умовах, щоб стати гарним громадянином і патріотом. Це не іграшка і не лялька. Це жива дитина.»

Гарним прикладом для наслідування є Любов Севрюкова — мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу, яка має дванадцять усиновлених діток. В Житомир сім’я приїхала ще у 2014 році з Донецької області, тікаючи від обстрілів та переслідувань невідомих їм людей.

«Ми тікали в літньому одязі. Часу на роздуми не було. Нам було головне, щоб наші діти були в безпеці. Потім вже небайджі сусіди домогли теплим одягом, їжею і усім необхідних. Прийняли люди нас дуже тепло.»

Згодом сім’я повернулася, щоб забрати до своєї сім’ї хлопчика, від якого відмовилася прийомна мати.

«Вона відмовилася від Максима, бо вийшла заміж. Він навколішки її благав: „Матусю, не кидай“. Ми його прийняли у свою родину. Ще через півроку забрали одразу трьох дівчаток.»

Любов Севрюкова зізнається, що на усиновлення наважилися, бо власних дітей не мали.

«Першого усиновила маленького Андрійка, у 2001 році, йому був лише місяць. Коли прийшла в дитячий будинок, Андрійко виділявся. Коли малечу годували, він єдиний, хто звернув увагу на мене, ми зіткнулися поглядами і я одразу зрозуміла, що це моя дитина. Вже через місяць він вже був з нами.»

На продовження благородної справи надихнув саме Андрійко, адже дуже хотів мати братика чи сестричку. Згодом у сім’ї з’явила ще одна дитина. Це була дівчинка дев’яти років.

«Вона прийшла до нас зі складним характером і психічним розладом. В 5 років її батьки заявили, що відмовляються від неї. Дитина була закрита, сумна, іноді проявляла агресію до Андрія. Але ми її підтримували, вірили в її успіхи, давали всю необхідну любов, і згодом її добре серденько розкрилося до нас теплом. Зараз вона дуже хороша дівчинка.»

Ось так любов, тепло і підтримка батьків рятує дітей від болю. Низький уклін людям, які рятують дитячі долі і дарують їм своє тепло. Адже справжні батьки — не ті, які народили, а ті, які виховали.