Російські терористи обірвали молоде життя: пам’яті загиблого артилериста Петра Дубика (ВІДЕО)

31-ий День народження він зустрічав в зоні проведення АТО у липні 2014-го. Це були останні дні життя загиблого артилериста Петра Дубика. 14-го серпня в районі Амвросіївки на Донеччині під час обстрілу з боку ворога чоловік загинув.

«Із слів хлопців, вони там не повинні були бути. Просто по чиїйсь помилці вони там лишились, про них забули, їх повинні були забрати звідти», – розповіла тітка Героя Руслана Архипчук.

Зі слів тітки, у 23 роки Петро залишився без батьків. Зі старшим братом  ріс у родині касира ощадкаси і механізатора. Коли одружився, в рідному селі Немиринці на Ружинщині бував нечасто. Але в армію йшов саме з дому дядька-хрещеного.

«Коли телефонували другі і розказували, що там бої ідуть, пекло, він завжди затішував, казав, не переживай, все нормально. Всім забезпечені, їсти є, цьому нічому не вір. Він ніколи не жалівся», – додає тітка Героя.

Сьогодні на школі, де навчався Петро Дубик, висить меморіальна дошка його пам’яті. Вчителі досі не вірять, що хлопчика, якого навчали, давно провели в останню путь.

«Було жахливо, зразу якось в ступор заходиш і не можеш зрозуміти як це так: дитина була і немає? Це ж несправедливо. Це уже важко», – каже Світланам Паращук, бібліотекар школи села Немиринці.

«Якби ці хлопці не пішли, мої випускники, то я не знаю, що зараз було би з нами. Дійсно їм велика дяка, цим дітям і людям, які зараз там. Кожна дитина знає, для чого це все робилося і шанує пам’ять Петі. Це не то, що якісь голослівні слова. Це дійсно так. Спитаєте дітей, вони відчувають цю біль, втрату», – розповідає Тетяна Міськова, класний керівник Героя з 5 по 11 клас.

Перша вчителька познайомилась із ним маленьким у 1989-му році. Клас з десяти діток жінка навчала із завзяттям, діти прагнули знань, зокрема і Петро.

«Він дуже хотів вчитися, малесенький був, низенький. Сидів за першою партою в мене, а чорні оченята весь час за мною ходили. Весь час у нього така усмішечка була цікава, все він хотів хапати, хапав усе на льоту. У початкових класах навчався дуже гарно», – розповідає Наталія Сіра, перша вчителька Героя.

Жінка навіть уявити не могла, що через роки писатиме вірш про учня перед його похороном.

На пам’ять про 6-ьох загиблих героїв Ружинщини освітяни зробили стенд із світлинами і біографіями військових. Своїх у Немиринцях не забувають. Шанують їх і за межами села. Адже попрощатись з Героєм приїхало чимало його друзів.

«Громада вся була, проводити були з військомату, поприїжджали хлопці з 26 бригади, він працював в Києві на заводі «Фармак», який похорон майже взяв на себе, організували обід поминальний коло хати», – говорить Володимир Сіротка, сільський голова села Немиринці

Не зміг провести в останню путь Героя його побратим Андрій Казаченко. Вони разом воювали у першій протитанковій батареї протитанкового дивізіону 26-ої артилерійської бригади. В останні дні життя Петі побували біля Савур Могили, знали обов’язки і підміняли один одного. 14-го серпня 2014-го року з розрахунку гармати загинуло двоє друзів Андрія. Його ж тяжко поранило.

«Ми прикривали відхід важкої артилерії, вона пройшла, а потім нам не пощастило, коротко так скажу. В нас попали, загинув Саня Сокорчук і Петро Дубик», – розповідає Андрій Казаченко, побратим Героя.

Чоловіка забрали танком через декілька годин, він втратив багато крові, довго лікувався у різних шпиталях і залишився без ноги. Каже: Петро був  хорошим товаришем. Шкода, що лише близько півроку.

«Подружились, бо один розрахунок, нас було 5 чоловік, грубо кажучи з одної ложки їли. Завжди десь щось викрутить, придумає. Ми як дістали рибу – карасики – то не було пательні. Він десь олію знайшов, взяв патрони з цинка висипав, обпалив її, нажарив нам риби, такий пробивний», – розповідає чоловік.

Молодшого сержанта Петра Дубика поховали на малій батьківщині – у селі Немиринці. Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, високий професіоналізм, вірність військовій присязі, Герой нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).