Дідуся киянки Анжеліки Комарової Мартина Павловича Ярмолюка розстріляли у Бердичеві далекого 1938 року. Його сина Євгена добру частину життя вважали ворогом Батьківщини і виснажували перебуванням у різних таборах для репресованих. А все – через любов до України і її людей. У Бердичів Анжеліка приїздить як на малу Батьківщину. У Гришківцях похований тато, тут родина проживала і відчула на собі наслідки клема батька: «ворог народу».
«Мама моя зробила такий крок – це неоціненно. От уявіть собі: радянська вчителька виходить заміж за людину з клеймом «ворог народу». Її викликали в гороно перед тим і начальник їй каже: ви знаєте, за кого ви збираєтесь виходити заміж? Він же знає 4 іноземні мови! Це зараз уже звучить як анекдот.В нього не було друзів, але він жадібно хапався за кожну людину, яка йшла до нього, щоб поговорити про мистецтво, літературу. Часто це були підіслані люди, яких він потім розпізнавав, бо був спостережливим і обережним», – розповідає Ангеліна Комарова, дочка Євгена Ярмолюка – письменника і скульптора, що зазнав ув’язнень через проукраїнську позицію.
Член Спілки краєзнавців України Володимир Сінчук розповідає: життя батька і діда Ангеліни – великий приклад для сучасників. Нині людям варто знати їхню історію, адже обох не зламали обставини. Щоб розвивати культуру країни, упевнений він, такі постаті не можна відпустити у небуття.
«Це представники інтелігенції Бердичівщини, які постраждали у час тоталітарного радянського режиму. Мартин Павлович Ярмолюк – художник, вчитель малювання. Його син Євген Ярмолюк за освітою вчитель, який викладав українську і російську мови до 1941 року. В часи Другої світової війни у Бердичеві займався випуском газети «Нова доба». Крім того він був одним з українських націоналістів у крилі Мельника, згодом перейшов до бандерівців. Чоловік хотів бачити Україну соборною і вільною державою. Але у квітні 43-го його репресували німці, відправили у Німеччину в концтабір», – розповідає Володимир Сінчук.
«Перше ув’язнення його було від німців, він мав списки людей, яких мали забрати на роботи у Німеччину як рабів. Він попереджав, кого знав. Але на цьому він попався.У таборах тато ліпив з глини і гіпсу, що рятувало йому життя. Багато людей давали фото своїх дружин, коханих, щоб той виліпив бюст. За це ділилися своїми посилками», – додає дочка репресованого.
Після визволення радянськими військами німецьких територій, Євген Мартинович потрапив у фільтраційний табір в Харкові. Звідти – у трудовий табір в Криму. А у 1952 році НКВД-исти його арештували і переправили до Житомира, де чоловіка засудили на 25 років таборів, які відбував у Казахстані на Мідних рудниках до 61-го року. Звідти він приїхав жити у Гришківці, працював художником-оформлювачем в міському Будинку культури та в художніх майстернях. За час перебування у таборах Євген Ярмолюк досконало оволодів декількома мовами, займався перекладом іспанської, польської, литовської, німецької літератури.
«Коли німецьку територію звільнили союзні війська, батьку пропонували поїхати з іншими людьми до Аргентини, у Ватикан, бо він займався скульптурою. Але батько настільки любив Україну, що, знаючи наперед, що може бути, він вернувся сюди, де його знайшла довга рука КГБ», – додає Тамара Командишенко,зведена сестра Ангеліни Комарової.
На думку пані Ангеліни, нині в Україні багато показового патріотизму. Багатьом важко осягнути те, що пережили люди з клеймом «ворог народу», що давало сили не зламатись і не відступити з обраного шляху.
«Сьогодні існує на жаль, наліт шароварщини, коли я дивлюся на чисто зрадників нашого народу, політиків, котрі з подобострасними обличчями співають гімн, ходять у вишиванках і наче українською мовою розмовляють, наймають репетиторів, які їх навчають. Я вважаю свого батька і діда, мільйони таких, як вони, втраченими постатями, забутими. Тому що вони нікому фактично не потрібні зараз», – говорить Ангеліна Комарова.
Анжеліці від діда і тата передались любов до України, віра у власні сили, творчі здібності та гарна пам’ять. Жінка пише вірші і прозу, є громадським активістом і борцем за права тварин. Уже 9 років у столиці працює своєрідне котомістечко – місце порятунку котів, куди в рамках реабілітації приїздять діти і дорослі.
Будьте першим, хто прокоментував "«Я вважаю свого батька і діда втраченими постатями, забутими. Тому що вони нікому фактично не потрібні зараз»: дочка репресованого про цінності і пам’ять українців (ВІДЕО)"