Мефістофель, якого забрав до себе Господь

Василь Сліпак вибрав собі позивний Міф на честь улюбленої своєї оперної ролі: Мефістофеля. Як сказав один з викладачів Львівської національної музичної академії – наврочив, прирік себе на те, аби його забрав Диявол. Та я вірю, що він зараз на небі. Бо такі душі завжди поряд з Богом, а не з Сатаною.

Я знала, що буду плакати… Я на це настроювалася усю дорогу в кіно. Я знала, чула, читала, що побачу фільм про велику знану на всю Європу людину, про щирого вірного Українця (саме з великої літери). Проте… Я не очікувала, що так ридатиму. Такої чудової людини, такого унікального голосу, такого вірного друга, такого самовідданого добровольця не стало. За що, навіщо, чому?..

«Василь пізно почав говорити, але коли вже почав, то одразу заспівав…»

Він мав унікальний голос: контр-тенор. Таких голосів можна злічити лише декілька на увесь світ. У Львівській консерваторії він спричинив справжній фурор. Адже такий високий розкішний голос належав статному  двометровому парубку. Але унікальність Василя ще й в тому, що він міг також співати… баритоном! Одного разу завдяки своєму діапазону він зміг врятувати прем’єру.

Василь був лауреатом безлічі міжнародних конкурсів. Проте в певний час зрозумів, що в тодішній Україні – того розвитку, на який заслуговує, він не матиме. Таким чином Василь вирушив до Парижа, знаючи лише кілька слів французькою. Отам таки його запримітив відомий французький диригент та музичний діяч Жан-П’єр Лоре, який став його покровителем на все життя. Згодом, зазнавши вікових змін, голос Василя з тенора перетворився у бас-баритон. Гюно, Россіні, Верді – він з успіхом виконував найскладніші партії у класичних європейських операх.

Амбіційний, харизматичний, максималіст по духу, він віддавався музиці до останку. На сцені уся увагу була прикута саме до нього – він зачаровував своєю зовнішністю, обволікав міццю свого голосу та захоплював своєї акторською грою. Хоча, яка гра! Він проживав кожну роль, проживав свою музику!

Живучи у, здається, вже такій рідній за 19 років Франції, палко взаємно кохаючи дівчину Лізу, Василь захворів Україною. Захворів саме тоді, коли почалася Революція Гідності. Раптово почав віддалятися від коханої, адже все його єство зайняли думки про Україну. Він очолив регулярні демонстрації в Парижі з українськими прапорами. Згодом долучився і активно розвивав волонтерський рух. Змінив імідж: поголивши голову, залишив оселедця. Не знімав навіть на благочинних виступах одягу з гербом України. Заробляв гроші на допомогу нужденним українцям, як міг. Але коли на його Батьківщину прийшла війна, він просто фізично не зміг стояти осторонь. Василь хотів бути корисним, та розумів, що у Франції в повну силу таким не буде.  Він сказав: «Поки буде тривати війна на Сході, мистецтво зачекає…»

Вдала успішна кар’єра, краса Парижа, вірні щирі друзі, кохана дівчина – ніщо не змогло втримати Василя у Франції. В ньому прокинувся войовничий козацький дух.

«Просто я не міг залишатися від України так далеко. Це був найсвятіший вибір, який я міг зробити…»

Цей документальний фільм про знаний на весь світ голос, про соліста Паризької національної опери. Але, мабуть, таки в першу чергу про волонтера, учасника бойових дій, кавалера ордену «За мужність» І ступеню, ордену «Золота Зірка» та Героя України.

Багато хто з його оточення, та й з побратимів, не зрозумів Василя. Здається, що йому не вистачало, задля чого він усе це покинув? Відповідь є лише одна. По-інакшому він просто не міг. Ось саме з таких людей і створюються добровольчі батальйони. Вони не розуміють, як можна жити по-іншому.

У фільмі часто дає коментарі товариш Міфа за позивним Сім’янин. Розказує, що своєю смертю у тому бою він врятував своїх побратимів, адже вони були змушені відступати. Він пожертвував собою, аби інші вижили… Болючий факт. Але після усіх цих інтерв’ю згодом помер і Сім’янин, залишивши дружину та 5-ьох (!) дітей.

Василь своїм могутнім голосом крикнув так, аби його почув увесь світ! Якщо оперний співак бере зброю, і безліч інших непрофесійних або взагалі не-воїнів чинять так само… То те, що відбувається на Сході України – ігнорувати, не помічати, не пам’ятати – неможливо.

Тетяна РІХТЕР