«Сподіваєшся залишитися живою»: війна очима підлітка

Мені 14, закінчую 7 клас і як моя мама — мрію стати вихователем та вступити до педагогічного в Луганськ. У рідному місті Щастя ходжу до музичної школи, займаюсь танцями й спортом. Проте щасливе дитинство закінчується: починається війна.

Всі сперечаються за створення окремої Народної Республіки. У цю ніч я не хочу залишатися сама, тому прошу маму побути з нею. Досі дякую своїй інтуїції: о третій ночі мама намагається мене розбудити, говорить про обстріли. Не розуміючи, що насправді відбувається, переконую її, що це лише гроза. У мою кімнату, вікно якої виходить на сторону міста Луганськ, потрапляє величезна хвиля удару: ліжко вкрите склом. 

Уже тоді, на ранок, небо яскраво червоне. Здається, що горить усе. 

Звісно, у центр міста ми не виходимо, особливо діти. Часто, як сусіди, можемо зустрітися у дворі багатоповерхівки, щоб батьки нас бачили й не хвилювалися. Але це виявилось також небезпечним: над нами, на висоті п’ятого поверху, видніє військовий гелікоптер. Ми бачимо озброєних людей, що сидять в ньому, автомати направлені на нас. У цей момент не знаєш, чого очікувати й що відчувати. Сподіваєшся, що мине. Вони відлітають.

До кінця серпня обстрілів стає дедалі більше. Так пройшло літо: з «перевірками» і купою техніки по місту. Ти постійно маєш при собі документи й не знаєш, що робити у випадку, коли військовий йде до тебе. Страх і нерозуміння, що відбувається і кого ж варто боятися — весь час. Далі ставатиме все гірше.

Сестра працює у відділенні швидкої допомоги, а я час від часу приходжу до неї. До лікарні нерідко приїжджають цілі КамАЗи поранених військових хлопців. І це у час, коли в лікарні зовсім немає місць. Бачу багато крові, поранених осколками людей, які лежать просто на вулиці. А ще вщент зруйновані будинки та побиті машини.

Дитячий садок, де працює моя мама, розташований біля мосту, який є однією з гарячих точок бойових дій. Саме там з одного боку Україна, з іншого — Росія. Сьогодні обстрілів не передбачалося, проте я дуже хвилююся: пулі легко долітають до будинків. На щастя, все обійшлось. 

Магазини зачиняються, а постачання ще не було, тому люди починають скуповувати все: від круп до печива. Пізніше приїжджає лише машина, яка видавала воду та хліб. 

У вересні на мамин день народження стріляють, здається, постійно. Пошкодили трансформатор ТЕС, через що починається пожежа: усе чорне. Ми не маємо світла, інтернету та загалом зв’язку, тому все менше розуміємо, що відбувається довкола. Нас обстрілюють протягом доби, не менше, а під ранок чуємо, як поблизу посипалось скло. Можливо, снаряд долетів до нас. Я бачу, що з’явився зв’язок і одразу телефоную сестрі, щоб сказати, що ми живі й що це всього-на-всього розбиті вікна в під’їзді через хвилю.

Люди ховаються у бомбосховищах, але через їхню якість більшість жителів змушена сидіти в проходах між стінами, лише маючи надію, що «не цього разу». Я та мама спочатку ховаємось у підвалі знайомих. Там нас було семеро. Потім залишились спати у маленькій ванній у квартирі, без води та опалення.

Важко. Стою на балконі й бачу чоловіка, якому зносить голову осколком. А коли все ж варто вийти на вулицю, змушена падати на землю і лежати, майже не дихаючи. Просто чекаєш, щоб все минуло, сподіваєшся залишитися живою, поки чуєш свисти над головою і відчуваєш ударні хвилі по асфальту.

Взимку ми остаточно вирішили їхати. Квитків немає зовсім, до того ж проблемою є блок-пости. Нам дуже щастить, коли знайома знайшла нам два місця до Харкова. Тоді нам доводиться їхати в центр міста, де по периметру стадіону стоять танки, а в лісі, що поблизу, велика кількість закопаної техніки. У час, коли ми сідаємо в автобус, починають обстрілювати місто. За нами летить різна артилерія, кожна довжиною в декілька метрів… На блокпостах пропускають, навіть не перевіряючи. Уже на це не було часу. Ми їдемо в самий пік обстрілу.

Нові випробування та клеймо переселенки

Тепер через політичні погляди я втратила багато знайомих. Часто чула неприємні висловлювання через вибір країни, хоча місто зараз не належить до ЛНР, а є українським. Проте тепер я рідко приїжджаю сюди: мого життя у цьому місті більше немає. 

На Сході вже шостий рік триває війна. Проте усі шість років значна частина суспільства продовжує упереджено ставитися до переселенців, відмовляючи у роботі чи здачі квартири. Так, історії є різні, але проблеми, з якими люди вимушені зіштовхнутися — однакові.

Житло є першочерговим пріоритетом і одночасно проблемою для тих, хто вимушено залишив на сході країни свій дім і роботу. Ми шукали квартиру у Києві. І хоч така ситуація не лише у столиці, часто стикалися зі стереотипами через те, що переселенці. Вважали, що така війна сталася саме через нас. Перший рік я чула лише: «А це ви… Ви ж з Донбасу. Ви кончені, дивні». Тому нерідко здавалось, що нам відмовляв кожен, вказуючи на те, що ми завжди чогось вимагатимемо, оскільки думаємо, що нам все дозволено. І з одного боку, людям нас шкода, а з іншого — не хочуть наражати себе на неприємності, адже «сепары приехали». Навіть говорили, що будемо красти в місцевих мешканців. 

Безкоштовне житло або таке, яке б продали задешево, люди сприймали як щось зайве. Багато залежало і від ціни на квартиру: чим дорожче — тим з меншою ймовірністю дивилися на твою прописку. Щоб не витрачати час і сили, ми вже з порогу говорили, що з Луганської області. Часто одразу про те, що місто під Україною. Але досі всі ставлять запитання на кшталт: «Ну і як у вас ТАМ?». Проте я не з іншої країни, лише з іншого міста. Зайвий раз боялася сказати, що з Луганська, часто приховувала. Навіть на роботі про це дізналися не одразу.

На Сході вже шостий рік триває війна, а люди, забуваючи про це, керуються стереотипами. Усі 6 років значна частина суспільства продовжує упереджено ставиться до переселенців, відмовляючи їм у роботі чи здачі квартири. Те ж стосується і належної освіти дітей і того, що влада робить для допомоги внутрішньо переміщеним особам. 

Та звісно, не без винятків: нам трапилась пані, яка не лише не бачила у цьому якоїсь проблеми, але і навпаки — нагадала про субсидію, яку ми можемо отримати.

Мені знадобилося приблизно три роки, щоб, не звертаючи уваги на стереотипи, звикнути до нового міста. Але головне — навчитися впевнено відстоювати свою позицію. Тепер, у Києві, досі згадую ті події, які поділили моє життя на «до і після». Проте я вдячна тому, що зустріла людей, які змогли мене зрозуміти й вдячна тому, хто прагнув допомогти та будь-яким способом зміг підтримати. Я ціную своїх друзів, які залишаються зі мною і тих, хто ніколи не дорікав через те, що я з Луганської області. Зараз, коли повністю освоїлася у столиці, не звертаю уваги на якісь засудження чи упередження: я маю житло, роботу й не нарікаю на своє життя. Тепер, як і багато інших людей, почала все спочатку. Війна дала важливі уроки й сподіваюсь, що ці уроки стануть зрозумілими іншими.

Розмовляла з Надією Д. Вероніка Нановська