Куди зникли легендарні «Диваки» і що сталося з їхнім керівником?

Чому О. Ігнатов змушений був звільнитися з житомирського центру дитячої творчості? Чому у центрі, де студія діяла 17 років – нема жодного фото, жодної матеріальної згадки про «Диваків»? Чому в останні дні життя керівник студії залишився геть самотнім? І як до нього прийшла загадкова і страшна смерть?..

Перші спроби створити театр дитячої пантоміми у Житомирі припадають на середину 1980-х років. На той час Олександр Ігнатов працював у будинку культури при житомирській меблевій фабриці. В певний період почалися проблеми з фінансуванням. Микола Палівода, директор житомирського Центру творчості дітей і молоді запросив О. Ігнатова з його напрацьованим «багажем» до себе. Це сталося, за словами М. Паліводи, в середині 1994 року. Примітним є те, що 16 лютого 1994 року на ім’я Олександра Ігнатова було зареєстровано мале приватне підприємство «Театр-студія «Диваки».

Згадує один з перших учнів, а згодом помічник Ігнатова: «В 1994 році ми співпрацювали із Фондом Сороса. Ми виграли грант, і тому відкрили мале підприємство для того, аби поставити на баланс костюми, звуко- та світлоапаратуру». Але М. Палівода у розмові з нами запевнив, що чує про це підприємство… вперше.

У пошуках зниклої студії

Перше, що нас вразило у Центрі дитячої творчості: ніякої згадки про існування феноменальної студії «Диваки» тут сьогодні немає. Навіть стенду пам’яті. На прохання надати якісь фото – директор М. Палівода відповів, що їх теж немає. Студія мешкала тут 17 років. Через неї пройшли сотні дітей. Як же так?.. Стіна слави в колишньому робочому кабінеті студії, яка рясніла безліччю яскравих фотокарток з різних фестивалів та виступів – нині намертво зашпакльована. Ніби дотепних клоунів та проникливих мімів не лише хотіли стерти з пам’яті, а й взагалі з лиця землі.

Разом з вихованкою студії Аліною Срібною ми шукаємо приміщення, де колись був кабінет Ігнатова. Директор запевняє, що кабінету на тому місці ніколи не було. Хоча видно ознаки ремонту та переносу стіни, хоча зберігся дверний отвір. М. Палівода стверджує, що саме йому належить ідея назвати студію «Диваки». Хоча один з перших учнів каже, що всередині колективу оголосили конкурс на кращу назву, і початковий варіант був: «Експериментальний театр «Диваки». Як це все пояснити?..

Чим займалися «Диваки»

У театрі-студії безліч дітей позбулися своїх страхів, сценічних комплексів, закритості та сором’язливості. Набули неабияких знань та вмінь. Багато хто з вихованців досяг чималих висот, а деякі навіть побудували дорослу кар’єру на дитячих акторських навичках, здобутих тут. За кулісами Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ми спілкуємося з актором Дмитром Зіневичем.

Т. Ріхтер: У які роки ви займалися у студії?

Д. Зіневич: Приблизно з 1998 по 2003 роки.

Т. Ріхтер: Якісь здобутки, заслуги студії за час Вашого навчання пригадуєте?

Д. Зіневич: У той час, коли я навчався, ми захистили звання «Народний колектив». Їздили на фестиваль «Рампа» у теперішній Дніпро. Студія вела дуже активну діяльність. Ми майже у всіх міських подіях брали участь, виступали в «Ракушці», на Площі.

Т. Ріхтер: Як Ви думаєте, в чому полягав феномен «Диваків»?

Д. Зіневич: Мабуть, у тому, що це була чи не єдина подібна студія в місті. Ну і, звісно, завдяки Ігнатову. Він до кожної дитини мав свій підхід. Між керівником і дітьми ніколи не було ніяких конфліктів. До кожного він ставився індивідуально. Він міг допомогти й навіть у якихось життєвих ситуаціях.

Т. Ріхтер: З огляду на прожиті роки, маючи доволі вдалу акторську кар’єру, чи можете Ви сказати, що саме дала Вам студія?

Д. Зіневич: Це мої перші кроки в театральному мистецтві. І якби я не пішов у цю студію, то я навряд чи зараз був би там, де я є. Я і зараз використовую певний досвід з «Диваків». Їжджу в Китай влітку клоуном працювати.

Т. Ріхтер: Про кого з вихованців ще можете сказати, хто має успіхи на цій стезі?

Д. Зіневич: Анна Тамбова. Вона працює в Київському академічному театрі на Подолі. Андрій Федінчик. Працює в театрі, знімається у кіно. Андрій Овчаренко, який був першим помічником Ігнатова, також його учень, зараз має свій клоун-комік-дует. Їх чимало, тих вихованців, які з поштовху Ігнатова продовжили займатися акторською майстерністю.

«Це була сім’я на дві години…»

Спілкуємося ще з однієї ученицею Ігнатова, нині студенткою ЖДТУ та, за збігом обставин, нашим журналістом Аліною Срібною.

Т. Ріхтер: В чому полягав феномен «Диваків»?

А. Срібна: Цей феномен полягав у самому Ігнатову. Сан Сєїч (так ми його називали) був дуже відкритою, душевною та доброю людиною. Батьків учнів дуже підкупало та заспокоювало те, що не було проблемою просто так взяти і відвідати чергову репетицію, а тим паче концерт. Всі батьки знали його в лице, а тим більше знали, як і чим займається їхнє чадо в театральній студії. Діти буквально стрімголов бігли на його заняття, так сильно ми чекали чергової зустрічі з нашим «другим батьком». Одразу, як тільки новачки переступали поріг репетиційної зали, він у кожній дитині безпомилково визначав типаж, її унікальний психотип – і від цього відштовхувався у подальшому підборі ролей.

Т. Ріхтер: Що можете згадати про досягнення колективу?

А. Срібна: Загалом усі номери в нас були веселі та позитивні. Кістяк номерів майже не мінявся, це були найпопулярніші перлини нашого репертуару. В часі це приблизно з 2003 року до 2010. Але в моїй пам’яті закарбувався номер, який одного разу ми ставили спеціально для звітного концерту в Музеї космонавтики – про людські пороки буття: залежність наркоманів від дози, нелегку долю матері-одиначки, душевний біль розпусної повії та навіть вбивство через зраду. Глядачі були під глибоким враженням від майстерності гри та серйозності постановки.

Т. Ріхтер: Чи використовував Ігнатов якісь особливі методи адаптації до новачків, щоб ті побороли певні страхи, аби відкрити та розкрити дітей?

А. Срібна: Іноді наші репетиції йшли не за звичним сценарієм. Ми могли, навіть, не проганяти номери за програмою, а приділяти більше уваги акторській майстерності, перевтіленням та тонкощам передачі стану персонажів. Ігнатов проводив з нами колективні ігри, які допомагали краще нам пізнавати та відкриватися один перед одним. Ось, наприклад, у мене була проблема з заїканням, а ми на розігріві часто розповідали скоромовки. Саме ці вправи і допомогли мені згодом виговоритися. Ми могли перевтілювалися у різних тварин. Сан Сєїч загадував дитині певну тварину, і вона, слідкуючи за інстинктам, не повинна була виходити зі свого образу. Це дуже подобалося дітям!

Т. Ріхтер: Що для Вас означала студія?

А. Срібна: Для мене студія була, як щось звичне, як частина мого життя. Це була сім’я на дві години. Олександр Ігнатов ставився до підопічних по суті як до своїх дітей. Бо дітей і сім’ї він не мав, на жаль… Якщо хтось упав, вдарився, це все ніколи не залишалося непоміченим Ігнатовим. Якщо були якісь виїзні концерти і т. д., він ніколи не залишав нас, завжди цікавився, чи щось потрібно, чи всього вистачає, чи нічого не забули.

Т.Ріхтер: Чи були якісь передумови для закриття студії? Чому порозбігалися гарні талановиті діти?

А. Срібна: Бо подорослішали. Хто в університет вступив, хто сім’ю завів. Студія, її основний кістяк потроху почали сипатися. Але допоки студія функціонувала на повну ногу, вони не забували одне про одного. Якщо потрібна була якась підтримка у звітних концертах, для учнів перевтілитися у будь-яку іншу роль було просто і легко. Бо усі знали репертуар кожного, могли запросто помінятися костюмами, настільки розвиненими та талановитими були учні студії Ігнатова. Одне можу сказати точно: на кінець мого навчання це вже була не та команда харизматичних, по-своєму унікальних мімів, які могли змусити будь-якого розридатися або розсміятися до втрати пульсу.

Т. Ріхтер: Чи помічали Ви за наставником якісь хиби, негативні сторони?

А. Срібна: Олександр Ігнатов за життя жахливо багато курив… В його кабінеті завжди стояв задушливий туман з тютюнового диму, і саме в тій просякнутій наскрізь нікотином кімнаті він творив: придумував прості, смішні і зрозумілі абсолютно кожному – від малого до великого – сценки і мініатюри. За заняття грошей не брав ніколи! Жив для інших, і віддавав всього себе роботі. Учні його виросли, та, як пташенята, пурхнули з гнізда по різних містах та навіть країнах… Безпричинної агресії у нього ніколи не було. Іноді злився на когось, що той ображає товариша. Особливо, якщо хлопчики ображали дівчаток. Тоді він розходився не на жарт… Але якихось мінусів згадати я ніяк не можу. Якби я могла зараз – з теперішнім розумом! – щось йому сказати, я б сказала: «Не варто стільки курити! Ви нам так потрібні, дядько Сашко!..»

Драматичний 2011 рік: початок кінця

2011 року сталося ЩОСЬ, що змусило Ігнатова залишити Центр творчості дітей і молоді. Швидше за все, це був гострий особистий конфлікт між Ігнатовим та Паліводою. Чим він був викликаний? Професійними заздрощами, якоюсь негарною історією з дітьми? Може, причиною стало те, що «Диваки» – приватне комерційне підприємство – роками орендували приміщення у державній структурі? «Диваки» неодноразово їздили на гастролі, в тому числі за кордон. Певно, за виступи отримували якісь кошти. Куди вони йшли? Хто ними розпоряджався? Чи платила студія центру хоч щось за оренду?

Микола Палівода

Але директор центру, називаючи себе «другом» Ігнатова – уникає конкретних відповідей на ці запитання. Він не може (чи не хоче) пояснити справжню причину вигнання Ігнатова, після чого «Диваки» стрімко занепали і зникли. Натомість стверджує, що «Сашко» покинув роботу у зв’язку зі станом здоров’я. А потім відверто називає Ігнатова… п’яницею. На думку М. Паліводи, це доля фактично всіх творчих людей. Агов, яка-така доля??? Пияцтво до смерті?..

Під час бесіди склалося враження, що станом на 2011-й рік колектив Центру творчості був перспективним та зразковим, на тілі якого була лише одна бридка бородавка, якої варто було позбутися: Ігнатов. Без зайвих сумнівів, директор Палівода – людина талановита. Навіть вірші з байками ладно пише. Але якщо у нього колектив простоював, за його словами, без нового репертуару, а керівник студії спивався на очах та згоряв, як свічка – може, він трохи не на своєму місці? На сьогодні в центрі існує не надто успішний (пан Палівода не приховує цей факт) колектив «Серпантин», в якому займаються діти. Директор каже, що немає талановитого керівника, репертуар не надто цікавий глядачеві.

Загадкова і страшна смерть

Студія була не лише роботою для її керівника, але й, у повному сенсі, його життям. Адже ні дітей, ні дружини він не мав – і це ще одна таємниця його життя. Олександр Ігнатов був «чорнобильцем», ліквідатором пожежі на ЧАЕС. Що не могло не відбитися на його здоров’ї. Також він безбожно багато курив і, судячи з даних з різних джерел, часто вживав оковитої.

…8 грудня 2015 року у соціальних мережах повідомили: Олександр Ігнатов помер за загадкових обставин. «Я сам тільки дізнався, що він помер ще 21 листопада… Як мені розповідають, він практично три тижні лежав вдома, не рухаючись, на ліжку, і потім помер…» – так відреагував на смерть «друга» М. Палівода. Директор не знає навіть місця, де похований його колишній співробітник. Це можна пояснити прірвою, яка утворилася між ними в останні роки. Але де були численні вдячні учні маестро? Де були друзі та знайомі? Як так сталося, що творець чудового людського колективу – помер у страшній холодній самотності?..

У репертуарі «Диваків» була одна прониклива сценка: «Серце». Там йшлося про хлопця, який дарував на долонях іншим людям своє серце. Але всі ним нехтували, і воно взагалі перестало битися. Аж раптом люди, які оточували хлопця, схаменулися, та, відриваючи маленькі шматочки кожен від свого серця, допомогли серцю парубка забитися знов.

Це було на сцені. А в житті серце Олександра Ігнатова не оживити вже ніяк…

Тетяна РІХТЕР

Аліна СРІБНА