Навчаймось якісно вчити(ся): про проблеми навчального процесу

Диплом про освіту все більше знецінюється: вищу освіту отримує будь-хто охочий, що не гарантує наявність знань у кожного, хто закінчує університет. Спеціалістами стають після стажування, а базові навички можна отримати й від спеціальних курсів. Для більшості університет – «галочка», значення якої не полягає у знаннях і, як не дивно, – втрата грошей, які можуть не окупитися надалі.

Освіта стає все менш якісною, а переважна більшість випускників не конкурентоспроможна на європейському ринку праці. Найважливішою проблемою цього є неефективний освітній процес.

Освіта доступніша сьогодні, ніж це було колись. Диплом втрачає свій сенс, адже не дає змогу відокремити освічених людей від решти. Його отримує і та людина, яка дійсно навчалася і та, яка не відвідувала значну частину занять. Вища освіта перетворена на черговий ринок послуг, де навчальні програми відповідають запитам споживачів. Так вважає Томас Ніколс, фахівець з міжнародних відносин. І хоч він критикує освіту Сполучених Штатів Америки, це також пояснює і нашу ситуацію: «Прагнучи задовольнити потребу, освітні програми розростаються, а університети штампують дипломи, які дедалі більше означають, що людина вчилася, але не вивчилася. Учитися й вивчитися — це дві концепції, які громадськість не надто розрізняє». Дипломи свідчать більше про підготовку, ніж про навчання, у гіршому випадку – тільки відвідування, якщо не про своєчасну оплату за навчання.

«Україна, як держава, втрачає потенціал, – зазначає Василь Дяків, учитель року 2020. – Ми говоримо про потребу зміни у системі та підходах. У нас приблизно 600 вишів, а у Франції з огляду на їхню кількість населення, яка є в тій країні – 80-100». З цим пов’язаний і попит: чим більше охочих вступити, тим більше університетів працює. Наприклад, німецька модель профільної школи передбачає, що продовжити навчання можуть лише випускники з найвищими результатами. У нас така практика немислима, адже кожен повинен мати диплом.

«Здобуття вищої освіти раніше можна було порівняти з відвідинами храму. – каже для «TIMES.ZT» Віктор Мойсієнко, доктор філологічних наук, голова вченої ради Житомирського державного університету. – Знання, грамота, вченість завжди поціновувалися. А вища освіта не має бути масовим явищем, потрібний серйозний відбір – відбір кращих, оскільки майбутня еліта, яка отримує знання й набуває фаху в університеті, пізніше віддає державі сторицею. Та останнім часом ми спостерігаємо втрату сакралізації знань. На заміну прийшла масовізація освіти, а студентом може стати абітурієнт, який отримав навіть мінімальний бал при складанні ЗНО. У закладах вищої освіти ще залишилася професура, яка може дати необхідні знання. Проте зараз ми вимушені триматися за студентів, оскільки їх відрахування призводить до зменшення фінансування. І коло замикається. На моє переконання, у здобутті освіти не повинно бути жодних пільг. Спеціальність можна здобути лише власними знаннями. Окрім того, знання не повинні бути товаром, який можна купувати, що, на жаль, пропагується зараз. Навчатися мають ті, кому це потрібно і хто цього справді хоче». Варто направляти освіту від сфери бізнесу, скорочуючи університети (або хоча б повернутися до адекватної оцінки статусу навчальних закладів) та підвищуючи вимоги до вступу. Вартість навчання також збільшиться. Проте, щоб це запровадити, варто переформовувати початкову та середню освіту, яка зможе випускати людей, гідних або піти на роботу або вступати до вищого навчального закладу. За даними PISA, 36% українських учнів не можуть зробити базові розрахунки, тобто не досягають навіть базового рівня знання з математики. А університет, який мав би готувати студентів на основі отриманих знань в школі, часто змушений повторювати на курсах ті ж теми, які вивчали учні до здачі ЗНО.

“Одне життя – одна професія” тепер не працює. Освіта не встигає за умовами сучасності: галузі розвиваються досить швидко, а підходи до організації освітнього процесу не зазнають суттєвих змін. Особливо це стосується технічних галузей. Студенти розвивають ті навички своєї професії, які можуть бути неактуальними вже після отримання диплому, тобто на майбутньому робочому місці знадобляться вже інші знання. Та і загалом освітня система сконцентрована на тих професіях, які популярні зараз. Тепер на дипломах можна сміливо ставити термін придатності, а тому університетам варто акцентувати увагу на ті професії, що матимуть попит через 5 – 10 років.

В українських вишах також не впроваджені й академічні години для формування навичок критичного й аналітичного мислення. На відміну від впровадження нових дисциплін, які б задовольняли ринок праці у майбутньому, створити ще один обов’язковий курс – значно простіше. Критичне мислення посіло друге місце серед найважливіших навичок 2020 року, що зазначалося у доповіді Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Україна у цьому напрямку значно відстає. Станом на 1 липня 2020 року, за даними державної служби зайнятості, на обліку перебувало майже 518 тисяч безробітних. З них 50% мали диплом вишу, що ще раз вказує на головну проблему освіти: невміння людей адаптовуватись.

Окрім того, аналіз Школи перспективних досліджень (SAS) Тюменського державного університету показав сильні і слабкі сторони російських першокурсників з точки зору освітніх моделей провідних світових університетів. Через курс «Письмо, мислення, аналіз, інтерпретація» виявили, що студенти не вміють аргументувати, формулювати правильні запитання та брати участь в різних дискусіях. В українських студентів, на жаль, ця проблема є також очевидною.

Слід зазначити і про знецінення професії викладача. Малі зарплати, які отримують вчителі, призводять до того, що все менша кількість людей прагне працювати у цій сфері. Це відповідно впливає і на навчальний процес. На думку Віктора Мойсієнка, питання освіти й виховання – це першочергові завдання для державо– й націєтворення:

«Ефект від вкладання коштів в освіту не миттєвий, але він обов’язково настане за послідовної підтримки. Держава і нація, яка живе лише сьогоденням, популяризуючи видовища, – приречена. Безумовно праця шоуменів, виконавців, спортсменів також важлива. Однак прірва в оплаті праці між ними й тими, на кому тримається суспільство, хто виробляє матеріальні блага й формує громадянина, не мусить бути такою, як зараз. Якщо суспільство найбільше переймається «хлібом та видовищами», то не варто вимагати й відповідного рівня знань та кваліфікації від молодого покоління. Усі пересвідчилися, що занедбавши освіту, втрачаємо спеціалістів, знайти яких зараз стає усе важче. Тож варто почати реформування освіти всіх рівнів з підняття престижу вчительської професії. Якщо сучасний учень, майбутній громадянин, мріятиме стати вчителем, так, як зараз більшість юнаків і дівчат мріють стати високооплачуваними виконавцями чи спортсменами, – то ця держава на правильному шляху».

Україна потребує нову систему освіти, нові спеціальності й нові методики, орієнтовані, до того ж, на інновації. Із кінця 1990-х спостерігається падіння кількості виданих патентів. Тепер країни змінюють свої освітні програми. Належна освіта здатна підготувати спеціалістів, тих, хто зможе стати нововідкривачем в своїй галузі. Саме з якістю освіти світова спільнота пов’язує якість життя, яка так само впливає на ефективність суспільства.

Про це свідчать світові рейтинги вишів, лідери яких найбагатші країни світу. Як зовнішня, так і внутрішня система забезпечення якості освіти в університеті має не лише бути наявною, але й контролювати навчальний процес відповідним чином. Це стосується як проведення самих пар так і належного виявлення плагіату в роботах студентів та викладачів.

Наша байдужість зараз відповідає за якість життя. Проблема «кадрового голоду», псевдоспеціалістів та псевдонауковців – звідси. А тому досягнення нормального рівня якості освіти повинне розпочатися з належної організації навчального процесу.

Вероніка Нановська