Я йду. Йду туди, де, сподіваюся, мене ніхто не знайде. Темно, нічого не бачу. Хочеться закричати, але не можна, тому що так мене почують. Страшно. Чую кроки позаду себе. Намагаюся сховатися, але листя зрадницьки шелестить, а ранкова холодна роса вкриває босі ноги. Чому саме я? Чому?! Гарячі сльози стікають по щоках, руками прикриваю собі рота, щоб не розридатися прямо тут. Зупинятися не можна. Я йду. Тиняюся від дерева до дерева. Не хочу, щоб зі мною це зробили знову. Не дозволю!
Здається, я бачу, де можна сховатися. Біжу туди. Затаїлася в якійсь розваленій хатині, спираючись дерев’яну стіну (скоріше те, що від неї залишилося) спиною, намагаюся навіть не дихати. Більше не чую кроків позаду.
Навіть не помітила, як почало світати. Видихаю з полегшенням. Як раптом хтось хватає мене за руку й тягне назад. Кричу з усієї сили, але звуку немає. Ніхто мене не почує. Ніколи… Вже немає сил вириватися… Вона все одно мене знайшла. Вона все одно мене нагодує. Вона – моя бабуся.
Анастасія РОМАНЧУК
Будьте першим, хто прокоментував "Тобі не сховатися!"