«Чую на подвір’ї багато людей, крики, хтось плаче. Я виходжу, питаю, що сталося? Якраз мій брат був. Каже – тата немає. Не повірила, як? Каже, він в танку взірвався. Плаче. Я так і сіла, він мене обнімає і ми вдвох плачемо», – пригадує день загибелі батька Оксана Верещак.
День, коли дізналась про смерть тата, Оксана ніколи не забуде. У травні минає 6 років як сержант 26-ої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича Віктор Верещак загинув поблизу села Рівного Генічеського району Херсонської області.
«Ми приїхали з чоловіком, мама з городу приїхала. Обняла крепко і кажу, що Віті немає… Це не передати, як сказати близьким, що немає рідної людини», – каже Наталя Матвійчук, сестра загиблого артилериста.
«Він ще на День Перемоги ходив, і на рибу ходив, і організував всіх докупи, з ким ходили колись на маївки. А 11-го в понеділок поїхав, а вже 13-го його не стало. А ми цілий день і не знали, нам ніхто не казав, аж увечері сказали», – говорить Олена Верещак, мама загиблого артилериста.
Як повідомляє інтернет-ресурс «Книга пам’яті полеглих за Україну», Віктор Верещак загинув на навчаннях з посилення охорони південної ділянки Державного кордону України. Під час пересування підрозділу з однієї позиції на іншу сталася пожежа та вибух в самохідній гаубиці.
«Вони вдвох осталися там і не змогли вибратись через люк, вони не могли відкрити його. Танк почав горіти, верхні повискакували, декого вже хвилею відкинуло обгорілих. А вони остались в танку і боєкомплект взірвався, все рознесло у друзки», – розповідає Олександр Матвійчук, друг, чоловік сестри загиблого артилериста.
Рідні розповідають: Віктор не скаржився на умови в армії, хоча і казав, що не все там солодко. Чоловік у свої 42 роки легко знаходив спільну мову з молодшими військовими.
«Він там навиків набув скоріше як будь-хто. Він казав, які йому САУ дісталися, що приходилося все механічно накручувати ручками, а в декого були автоматичні, але в нього ще була механічна стара. Навіть як добирались туди, то вона раз загорялась. Але він настільки набув спритності, що скоріше направляв свою гармату куди треба, ніж ті, в кого автоматична була», – каже друг чоловіка Олександр Матвійчук.
Насторожило рідних, що під час останньої зустрічі у травні 2014-го військовий якось дивно сказав, що на довго від них не їде. На момент загибелі Віктора його донці було 16 років, синові – 19. Дітям він досі приходить у снах.
«Живеться з надією, ніколи ще не приснився, що мене вже немає, мені постійно сниться, що він живий. Не жалівся ніколи, казав, в мене друзі і сім’я там. Він вважав, що в нього тут сім’я само собою, а всі друзі – друга сім’я там», – говорить Наталя Матвійчук, сестра загиблого артилериста.
Родина довго чекала, поки труну привезуть у рідне село артилериста – Никонівку. Тут чоловіка і поховали.
«Мені не хочеться зганьбити його статус, що він пішов в АТО, що він захищав нашу країну, став її героєм. Відповідно, я повинна бути тією дитиною, як в Героя України, а не яка там знаєте нічого не добилася в житті», – каже дочка артилериста.
Наказом Міністерства оборони України Віктора Верещака посмертно нагородили відзнакою «Знак пошани».
«Військові 26 бригади, які прийшли захищати свою країну, вони ризикували головним, що в них, єдиним, що є. Це своїм життям, заради того, щоб забезпечити безпеку своїх домівок, захистити свою державу, свій дім. Ми не маємо морального права забувати про них», – каже Андраник Гаспарян, командир 26-ої артилерійської бригади ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича.
У загиблого військового залишилась молодша сестра з родиною, батьки, двоє дітей і дружина.
Будьте першим, хто прокоментував "«В нього була механічна стара САУ, яка дорогою загорялась»: пам’яті загиблого артилериста Віктора Верещака (ВІДЕО)"