Віктор Євдокимов: «Університет — велике господарство, а академмістечко — мінімодель міста»

Сьогодні ми розмовляємо з доктором економічних наук, професором, ректором державного університету «Житомирська Політехніка» Віктором Валерійовичем Євдокимовим.

«Намагаємося випередити час»

– За 2018-19 рік «Житомирська політехніка» піднялася на 40 позицій у рейтингу «ТОП-200» вищих навчальних закладів і займала 76-те місце. В 2020 році це вже 35-те місце в Україні. Як ви оцінюєте ці досягнення?

– Так, ми не просто перші в області, ми входимо до 50 кращих вишів України. І ми пишаємося, що нам вдалося це зробити. Що наші зусилля побачили й оцінили не тільки студенти і викладачі, але й експертне середовище. Ми це справді заслужили і заробили, доклавши немало зусиль. У нас 21 програма мобільності для студентів. А це означає, що вони навчаються не тільки в Житомирі, але й мають можливість одержати знання за кордоном. Ми виграємо міжнародні гранти та отримуємо додаткові кошти на нове обладнання та на розвиток університету. За ці роки бюджет закладу збільшився більш ніж удвічі.

– Що це означає на практиці?

– Високу засвідчену якість освіти. Університет посідає 23-тє місце за індексом якості освіти в Україні. А це ж не просто показник. Це означає, що у нас працюють викладачі надвисокого рівня, що наші вступники мають високі бали, а отже до нас йдуть найкращі. І випускаємо ми найкращих. Вступники починають обирати наш університет як пріоритетний і, відповідно, готуються до вступу саме до нас. І ми намагаємося також їх не підвести. Ми максимально налагодили роботу з роботодавцями Житомирщини, і можу сказати, що більшість наших студентів не має проблем з працевлаштуванням. Більше того, часто вони працюють вже з 2-3-го курсів, і наші викладачі супроводжують цей процес, навчаючи їх у процесі роботи.

– Чи вдається університету йти в ногу з часом?

– Це один із наших найголовніших пріоритетів. Ми постійно відслідковуємо запит ринку праці і намагаємося навіть випередити його. Співпрацюємо з підприємствами Житомирщини, забезпечуємо робочі місця для наших випускників, розуміємо, які саме фахівці потрібні економіці, і готуємо їх. Тільки за останні роки «Житомирська політехніка» відкрила такі спеціальності, як фахівець правоохоронних органів, фахівець з кібербезпеки, дизайнер-розробник ігор, маркшейдер, інженер-робототехнік. А це означає, що наша молодь не виїжджатиме за кордон, а буде навчатися, працювати, створювати сім’ї саме тут, на Житомирщині. А це, в свою чергу, означатиме, що наша держава розвиватиметься.

«Ректор – це перш за все господарник, організатор та продюсер»

– Відомо, що партія «Слуга Народу» визначилася з підтримкою вашої кандидатури на виборах міського голови Житомира (власне, по-новому – голови Житомирської міської ОТГ). Не шкода буде залишати університет?

– Дійсно, я йду в мери мого рідного міста – Житомира. І дуже вдячний партії за довіру та підтримку. Я люблю працювати творчо, напружено й ефективно. Я радію тому, що викладачі «Житомирської політехніки» мають гідну зарплатню, що вони плідно працюють як педагоги та науковці. Що на наших студентів існує конкурентний попит на ринку праці. Що університет активно розвивається і зміцнює свої позиції. Можу сказати, що я виконав усі пункти своєї виборчої програми ректора, хоча вона й була досить амбітна і непроста. За цей час ми не просто розрахувалися з боргами. Ми оновили приміщення, обладнання, комп’ютерну техніку. Ми побудували власну котельню на альтернативному паливі. Це дає можливість не тільки економити значні кошти, але й комфортно працювати протягом року, забезпечуючи нормальний навчальний процес як для викладачів, так і для студентів. Ми замінили всі вікна в гуртожитках, встановили нормальні душові кабіни та сантехніку, бо хочемо, щоб наші вихованці жили в комфортних умовах. Житомиряни могли помітити, що ми не просто розконсервували, але й активно добудовуємо новий корпус. Я певен, що університет буде розвиватися й далі. Бо є чудова команда і створено всі передумови для розвитку. Але хочеться зробити ще більше, використати свої набуті досвід та знання не тільки для університету, а й для міста, де я народився, виріс, де живемо я, моя дружина, де ростуть наші діти.

– Яким ви бачите майбутнє Житомира?

– У мене є чітке бачення розвитку Житомира. Це – сучасне комфортне місто для життя, високооплачувані робочі місця для молоді та людей середнього віку, соціальне місто для незахищених верств населення, налагодження роботи комунальних підприємств, які зараз фактично не працюють, і багато іншого. Я – за якісні фундаментальні зміни у Житомирі. Я впевнений, що це саме та історія, яка зробить життя житомирян комфортним та сучасним. Зрозуміло, що в місті є досить багато проблем. Їх потрібно вирішувати. Але, наприклад, вивезти вчасно сміття – це не вирішення проблеми. Це лише тимчасове її усунення. Потрібно міняти ситуацію докорінно – будувати сміттєпереробний завод. Покращення якості води – це будувати нові очисні споруди і жорстко контролювати все, що виливається у Тетерів та його притоки. Так, це не дешево. Але ж це робиться не на рік чи п’ять. Це робиться на десятки років. Ми знайдемо інвесторів і заохотимо їх, аби вони вкладали гроші в наше місто. У мене є успішний досвід міжнародної співпраці в рамках університету, я вивчав кращі європейські та світові практики. Є багато цікавих і корисних проєктів, які можна і треба втілити в життя у Житомирі.

– Неодноразово з’являлася інформація, що вам пропонували посаду заступника, а дехто стверджував, що навіть міністра освіти? Хіба це не краща можливість самореалізовуватися?

– Так, я мав відповідні співбесіди. Але загальнонаціональні проєкти – це дуже цікаво, але, можливо, для майбутнього. Зараз для мене головним є наше рідне місто і люди, які в ньому живуть. Мене захоплюють ті перспективи розвитку, що їх може та повинен мати Житомир. Мені цікаві реальні і швидкі зміни. В мене є сили, знання і можливість працювати. А головне – є бажання та бачення розвитку міста. Саме тому я буду балотуватися на посаду мера Житомира. Бо знаю, що можу змінити місто на краще і бути корисним житомирянам.

– Вашого ректорського досвіду буде для цього достатньо?

– Знаєте, ректор-академік у мантії та фесці – це буває раз на рік, коли ми урочисто вручаємо дипломи нашим прекрасним випускникам. Проте решту часу я – господарник, економіст, організатор, навіть продюсер наукового процесу, бо наука – це теж виробництво. До речі, ми готуємо багатьох державних службовців. Тому державні процеси для нас важливі та близькі. Університет – це не тільки навчальний процес, університет – це величезне господарство (котельні, гуртожитки, системи опалення і водопостачання, прилегла територія і парковки), яке потрібно підтримувати в робочому стані, контролювати, відновлювати, будувати нове і ремонтувати старе. І наше академмістечко – це ж справжня мінімодель міста. Саме тому моє рішення – це не просте бажання, це рішення, що підкріплене знаннями та конкретним досвідом. Досвідом не лише розбудови та розвитку університету, а й досвідом управління чималим господарством.

– Як ваша родина ставиться до вашого рішення балотуватися?

– Ви знаєте, моя родина – це моє найбільше досягнення. Це саме те ядро, що дає мені сили і наснагу, що мене надихає – моя дружина Олена та двоє синів, 18 та 12 років. Вони мене підтримують.

– Ваша родина живе в Житомирі?

– Не просто живе, але й нікуди не збирається. Ми тут народилися, тут народилися і виросли наші діти. Це, мабуть, також підштовхнуло мене до балотування, до бажання змінити місто, в якому ми живемо. Особливо це рішення зміцніло, коли мій старший син обирав виш. Ні я, ні дружина не впливали на його вибір і не обмежували його. Ми хотіли, щоб він сам обирав і вирішував свою долю. І він обрав Житомир, хоч і мав можливість зупинитися практично на будь-якому місті. І я зрозумів, що це його вибір дуже-дуже важливий. Для всіх нас Житомир – і батьківщина, і домівка, і майбутнє. А я, маючи знання, сили і волю, вкладаю їх у своє місто поки що менше, ніж міг би. Це і вплинуло на моє остаточне рішення.

– І до якого вишу вступив ваш син?

– До «Житомирської політехніки». Я, як батько, звичайно, трохи бурчу для порядку, але в глибині душі дуже цим пишаюся.

– Ви є ректором, головою ради ректорів, членом громадської ради, головою студентської спортивної спілки, керівником Благодійної організації Фонд допомоги «Разом за справу». Встигаєте все?

– Досвід показує, що так. Тут є два аспекти. Перший – це ретельне планування. Якщо ти грамотно все спланував, то і виконувати легше, швидше і простіше. Якщо я спочатку зроблю ремонт в актовій залі, а потім буду міняти там систему опалення, то платити доведеться удвічі більше, робота буде робитися довше, такий результат нікому не потрібен. Або викладу двір і тротуари університету бруківкою, а потім буду труби міняти. Другий аспект: хороший керівник – це не той, хто робить усе сам. Хороший керівник – це той, хто вміє делегувати частину цієї роботи людям, які зроблять її набагато краще за нього. Бо є фахівцями в тій чи іншій сфері. Треба вміти підбирати команду, а коли ти її підібрав – довіряти їй. Тоді ви разом не тільки зробите в рази більше, але й зосередитеся на дійсно ключових питаннях.

– Ви кілька років служили кліриком в Українській православній церкві. Що для вас цей досвід?

– Дійсно, служив. Однак у 2018 році я написав відповідну заяву і припинив служіння. Я зробив це, коли побачив, що не можу одночасно приділяти достатньо уваги і науковій, і духовній діяльності. А роботу не можна робити впівсили. Жодну! Однак досвід, який я тоді отримав, дуже вагомий. Я використовую його не тільки в роботі ректора, а й у стосунках з людьми та громадській роботі.

«Я бачив наших поранених хлопців і розумів: не можу не допомагати»

– Ви маєте на увазі благодійний Фонд допомоги «Разом за справу»?

– Так. Ми не дуже афішуємо нашу роботу, але пишаємося нею. Фонд був створений у 2014 році, коли почалася війна. В Житомирі зосереджено кілька військових частин. Саме з нашого міста почали відправляти перших бійців на фронт. Я бачив поранених хлопців, бачив їхні сім’ї і розумів, що не можу не допомагати. Ми почали збирати кошти на лікування і реабілітацію наших бійців. Ми купували медичну техніку, ліки. Надалі стало зрозуміло, що цього також недостатньо. Не досить просто лікувати, набагато важливіше повернути людину до повноцінного життя, повернути в суспільство.

– Яким чином?

– У нас в університеті навчається більше 500 учасників АТО. Це було не просто, але ми це зробили. Жоден із цих студентів не вступав на бюджетну форму навчання. Але потім ми брали списки і їхали з ними в Міністерство освіти, йшли до міністра, подавали клопотання, писали прохання і пояснення. Бо наші воїни роблять для нас щодня набагато більше. Просили, пояснювали, і врешті отримали необхідні місця та перевели всіх на безкоштовне навчання. Це не просто освіта. Це і можливість отримати гарну роботу і самореалізуватися. А найголовніше – те, що наші воїни навчаються в одних групах зі студентами, які прийшли зі шкіл, коледжів. І тут забезпечується ще одна надвагома складова – національне патріотичне виховання. Бо вони ж не просто навчаються разом, вони спілкуються, дізнаються про справжній стан речей, там, на сході країни, де й досі вирує війна. Вони бачать наслідки тієї війни. І я сподіваюся, що з цим вони отримують найвагоміший урок – урок патріотизму, поваги до держави та національних символів, до мови, до своєї землі, Батьківщини.

– Біомедична інженерія для поранених військових, безпілотники – це теж «Житомирська політехніка»?

– Так, це роботи наших науковців. У нас розроблено метод лікування холодною плазмою важких опіків і ран, який зараз випробовується в експериментальному лікуванні і показує хороші результати. Це те, що допомагає нашим хлопцям вже тепер. Ми працюємо з Міністерством оборони, наші розробки потрібні. І це дуже мотивує. Ми розробляємо і безпілотники. І один із моїх планів полягає в тому, щоб налагодити їх найсучасніше виробництво в Житомирі. Загалом, у нас є все, щоб бути успішними. І це стосується не тільки університету. Це стосується міста, регіону, країни. Ми маємо надзвичайно розумних людей, цікаві ідеї, ресурси для втілення. Потрібно тільки організувати це все, змусити працювати. Я хочу, щоб наша молодь не їхала за кордон, а мала гарну і високооплачувану роботу тут, як наші студенти. Я хочу, щоб наші літні люди мали гідне, зручне і цікаве життя. Я хочу, щоб наше місто було сучасним і комфортним. Якщо це можливо в нашому університеті, значить можливо і поза ним.