«Я свідомий того, яка це відповідальність і честь», – викладач Леонід Закалюжний про службу в ЗСУ (ФОТО)

Ще 23 лютого він готувався брати участь у журі обласного етапу конкурсу-захисту МАН, допомагав доньці робити маску для шкільної вистави, а вже наступного дня шукав можливість вивезти родину в безпечне місце і займав чергу у військкомат. Житомирянин Леонід Закалюжний у мирному житті – доцент кафедри германської філології та зарубіжної літератури Житомирського державного університету ім. І. Франка, нині ж – військовослужбовець ЗСУ.

Відзначає, що до початку повномасштабної війни майже не тримав у руках зброю, хіба що на уроках ДПЮ ( шкільний предмет «Захист України») вивчав будову АКМ і пробував стріляти. Строкову службу не проходив, та й військової кафедри в університеті не було. Понад 15 років займався викладацькою діяльністю, писав казки, створював ілюстрації. Все змінилося в одну мить і вибір був очевидний – йти і захищати своїх дітей і дружину, своє місто і свою країну. Такий як Леонід, в Україні – тисячі. Ті, хто відклали усі справи до кращих часів, а поки ж поповнили лави ЗСУ чи ТРО.

«Навіть не знаю, чи може звичайна родина, яка живе, виховує дітей, працює в мирній країні, бути готовою до війни. Але тривожні передчуття були, валізу збирали, зважаючи на загальну атмосферу в країні. Не очікував, що війна розпочнеться саме 24 лютого. Того дня мав відвідати запланований захід, – розповідає Закалюжний. – Згадувати, що я відчував тоді, навіть не хочу. Напевно, те ж саме, що й мільйони українців. Щойно моя родина опинилася у відносній безпеці, принаймні далеко за містом, я повернувся в Житомир і вирушив до військкомату. Навряд чи моє рішення можна вважати імпульсивним, бо хотів записатися до територіальної оборони ще восени, пройти навчання про всяк випадок. З різних причин плани так і залишилися планами. У військкоматі дізнався, що місць у підрозділах ТРО вже немає, тож після двох днів перебування в довжелезній черзі добровольців, я опинився в ЗСУ. І я свідомий того, яка це відповідальність і честь. Дружина мене підтримала, хоча я розумію, як їй було важко. Але ми любимо Україну й виховуємо у дітей любов до рідної землі. Наші діти – новаки «Пласту». І я навіть не уявляю, як потім дивився б їм в очі, як пояснював, чому мої слова не збігаються з учинками. Те ж саме стосується й моєї викладацької діяльності, тих цінностей, які я поділяю та намагаюся транслювати студентам. Тим більше, протягом перших днів, навіть перших тижнів, загроза для української державності була значною. Я не міг вчинити інакше, адже йшлося про те, що ми можемо втратити найважливіше для кожного з нас, те, без чого життя не матиме сенсу. Колеги також мене підтримали, хоча, можливо, когось я здивував. Знаю, що дехто з науково-педагогічних працівників нашого університету, як і викладачі з інших житомирських закладів вищої освіти, нині також у ТрО чи ЗСУ, і ними варто пишатися. Але так само варто пишатися тими, хто викладає, як і раніше, або займається волонтерською діяльністю. Кожен робить свій внесок у нашу спільну перемогу»

Зараз Леонід Закалаюжний займає військову посаду «стрільця» і має звання «солдата». Поруч з ним побратими, які переважно теж попередньо не мали військового досвіду. У перші дні війни несли службу в межах міста – стояли на блок-постах, споруджували бруствери. На сьогоднішній день здійснюють охорону підступів до об’єктів критичної інфраструктури, займаються будівництвом укріплень, тощо.

«Ніколи б не подумав, що мені знадобляться навички поводження зі зброєю. Однак, як з’ясувалося, чимало з тих, хто перебував на строковій службі до 2014 року, часто автомат навіть у руках не тримали. Тому здебільшого всі ми, добровольці, опинилися в рівних умовах. Уже зараз можу впевнено сказати, що впродовж останніх місяців необхідних навичок набув, хоч і хотілося б більшого, – переконує військовослужбовець. – Усі, з ким мені пощастило опинитися в одному підрозділі, – добровольці, які прийшли в ЗСУ за покликом серця в перші дні війни. Серед них є люди найрізноманітніших професій, лише одиниці мають бойовий досвід, дехто проходив строкову службу. Проте їх усіх об’єднала любов до України. Відколи склав Військову присягу, я став військовим. Зрозуміло, що стосунки в колективі дорослих людей, кожен із яких реалізувався в мирному житті, а до ЗСУ прийшов добровольцем, відрізняються від військової служби в мирний час. Йдеться більше про взаємну повагу й високий рівень свідомості, ніж про статутні відносини».

Закалюжний каже, що найважче пережити розлуку з родиною, а решта вже не має жодного значення. Швидко звикнув і до режиму, і до форми, і до зброї, яку постійно доводиться тримати біля себе, і до «польових» умов, оскільки спершу мешкав у підвалі, а нині посеред лісу у бліндажі. Часом не вистачає мирного життя, навіть якихось дрібничок, які, можливо, не цінувалися до війни

«Коли в країні війна, коли від рук російських убивць, ґвалтівників і мародерів гинуть прості українці, коли бачиш, у яких умовах перебувають хлопці на передовій, яку ціну заплатили захисники «Азовсталі», про якісь незручності навіть не думаєш», – додає він.

У його планах після перемоги – обійняти дружину й дітей, а ще повернутися на роботу в університет, де свого часу здобував освіту, працював над дисертацією, викладав з 2006 року і до 24 лютого 2022 року включно.

«Як і всі довкола, я із захватом дізнався про ужгородського професора Федора Шандора, котрий читає лекції студентам, перебуваючи в лавах ЗСУ. Але, чесно кажучи, не уявляю, як сам міг би поєднувати службу з викладацькою діяльністю, навіть незважаючи на те, що не перебуваю на передовій. Оскільки графік чергувань на блок-постах такий, що кожну вільну хвилину зазвичай присвячуєш відпочинку, – продовжує Закалюжний. – Я вже не кажу про інші завдання, які стоять перед нашим підрозділом. Але за мною залишилося консультування студентів, котрі працюють над кваліфікаційними роботами. Роблю все, що можу, адже при собі маю лише смартфон, та й зв’язок не завжди стабільний».

Вільний час розподіляє між відпочинком і читанням. Завжди любив літературу й не міг, та й зараз не може, уявити своє життя без книжок. Намагається щодня хоча б трохи читати, використовуючи електронний додаток. Деколи виходить малювати, але для всього потрібен час, якого критично не вистачає.

«Чесно кажучи, спершу було важко навіть читати. Не новини чи аналітичні матеріали, а саме книжки. Зараз прагну надолужити згаяне. Література – це завжди діалог, зокрема й діалог між учителем і учнем, викладачем і студентом. І, хоча я навчався на історичному факультеті, здобута історико-філологічна спеціальність дозволила вступити до аспірантури з теорії літератури. Моє рішення стати добровольцем значною мірою зумовлене також власним читацьким досвідом. Твори й біографії Бекета, Гемінґвея, Камю не могли не вплинути на вибір, який я зробив після повномасштабного вторгнення росії», – констатує військовий ЗСУ.

Закалюжний не лише читає, але й пише сам. Письменництво для нього радше захоплення, ніж професійна діяльність, але попри це має деякі напрацювання. З відомого – перемога у літературному конкурсі «Напишіть про мене книжку», співавторство у проєкті «Це зробила вона» та ін.

«Коли викладаєш літературні курси, маєш відчути слово як той, хто творить, а не лише інтерпретує. Насамперед я пишу для власних дітей. Але якщо мої вірші чи проза подобаються іншим маленьким читачам, мене це надзвичайно тішить, – не приховує Леонід. – Про досягнення, мабуть, говорити зарано. Свого часу я став одним із співавторів масштабного проєкту «Це зробила вона» від «Видавництва», маю чимало опублікованих віршів й оповідань для дітей. Проте найцікавіший письменницький досвід пов’язаний із перемогою у всеукраїнському літературному конкурсі від видавництва «Фонтан казок», за підсумками якого мою повість «Острів Циклопа» мали видати. Але виявилося, що для того, щоб тебе надрукували, перемоги замало. Після кількох років обіцянок видавництво врешті-решт самоліквідувалося. Так само припинилася моя кількарічна співпраця з популярним українським дитячим журналом після того, як я відмовився змінити текст оповідання на догоду рекламодавцю. А втім, це симптоми вітчизняного літпроцесу, тож я сприймаю їх як цілком належне, навіть як цікавий об’єкт для наукової рефлексії».

Леонід Закалюжний не складає довготривалі плани, у тому числі щодо продовження літературної діяльності. Поки більше фіксує враження. Він анітрохи не жалкує, що пішов служити в ЗСУ, а захист Вітчизни – називає своїм конституційним обов’язком.

«Я не був у зоні безпосередніх бойових дій, але сподівається, що користь, усе ж таки, приношу. Зрештою, в армії ти знаходишся там, де накажуть, і робиш те, що накажуть. Отже, так потрібно. На жаль, повернути час назад ніхто з нас не може. Але, якщо бодай на мить уявити, що це можливо, я б намагався зробити все, щоб відвернути війну. Поки ж з оптимізмом дивлюся вперед і вірю, що Україна обов’язково переможе», – говорить наостанок військовослужбовець.

Юлія Демусь