Емілія та Максим – так своїх двійнят разом із чоловіком назвала житомирянка Марина Ігнатюк. Цих крихіток вона народила на початку весни, майже на місяць раніше запланованого. У цей час місто та околиці піддавалися масовим ворожим обстрілам, адже за 10 днів до цього в країні розпочалася повномасштабна війна, яка кардинально змінила життя мільйонів.
Проте, навіть постійні сигнали тривоги, укриття, переїзди, вибухи не змогли затьмарити радість Марини – народження дітей вона називає найкращим, що сталося із нею. Про своє «до» та «після» й донині згадує в деталях.
«Я прокинулася 24 лютого о 5 ранку від потужних вибухів. Проживаємо поблизу Озерного, звідки вони доносилися. Не могли повірити, що почалася війна, але діяти потрібно було швидко. Зібрали найцінніші речі, документи, обстеження, медикаменти та поїхали в село до сестри, яке знаходиться ближче до Житомира. Пізніше дізналася, що сестра також збирала речі, щоб поїхати з родиною, але після мого дзвінка, розуміючи, що мені потрібно допомога і бути поблизу лікарні, лишилася, – ділиться Марина Ігнатюк. – Близькі, друзі, колеги хвилювалася за мене, пропонували виїхати за кордон – у Польщу, Німеччину, Іспанію, Швейцарію чи Англії. На початку війни багато людей були в паніці, виїжджали, залишаючи все. На кордонах створювалися черги. Не хотіла ризикувати, оскільки пологи могли початися в будь-який момент. Вагітність вела лікар Наталя Казакова, знала всі нюанси щодо мого здоров’я. Я потребувала спостереження, тому були постійно на зв’язку. Рекомендувала мені зайвий раз не ходити, обмежити фізичні навантаження, частіше відпочивати, щоб виносити діток якомога довше».
Зранку 1 березня Марина проходила чергові обстеження, здавала аналізи, за результатами яких мали визначити, чи потрібно залишатися в лікарні, чи можна повертатися додому. Кілька годин очікування вирішили витратити на поїздку до оселі в рідному Новогуйвинську, аби взяти ще трохи речей, бо у лютневий ранок жінка виїхала лише у шубі та спортивному костюмі. Ще перебуваючи там, почули сирени, а далі – вибухи. Довелося тікати вдруге.
«Вже вночі я потрапила в лікарню з високим тиском, при якому роблять екстремальний кесарський розтин, – продовжує житомирянка. – Перший день весни, комендантська година. «Швидка», яка приїхала, рекомендувала терміново їхати в лікарню, відвезли у найближчу – в обласний перинатальний центр на Богунії. Не встигла розкласти речі, як пролунала тривога і медсестра попросила спускатися у бомбосховище. Сусідка по палаті розповіла, що вже сьомий раз за сьогодні має спускатися сходами і відмовляється кудись йти. Врешті, і її вдалося вмовити. Щойно ми дісталися до укриття, закрили двері, пролунав перший вибух. Думаю, що сусідка після того не раз із вдячністю згадувала медперсонал, який наполіг на тому, що не варто ігнорувати сигнал тривоги і хоч як важко не було б спускатися на останньому місяці вагітності, та це робити потрібно. Наступний вибух пролунав ще з більшою силою. Плач і завивання посилилися, люди в розпачі, хтось читав молитви, інші приєднувалися. Навіть Псалом знало багато людей, які співали наче в храмі. Тоді я нарешті побачила як тут нас багато. Намагалася зберігати спокій, бо було призначено кесарський розтин, а у таких умовах не уявляла чи це взагалі можливо. Допомогла психологічна освіта та практичні навички різних технік. Після вибухів, від страху, у двох жінок почалися пологи. Нас попросили перейти на протилежний сторону, бо щось десь прорвало і чути було як ллється вода. Я вирішила, що краще заснути. І в цьому хаосі мені навіть вдалося, хоча всю вагітність я спала в положенні сидячи. Періодично мене лагідно будила медсестра, щоб поміряти тиск і дати ліки».
Вже через сон Марина чула розмови про наслідки руйнувань будівлі пологового та сусідніх відділень лікарні – вибиті вікна і шибки на кількох поверхах, двері, у деяких кабінетах впала стеля. Пацієнтам і персоналу пощастило, що в цей час усі вони знаходилися у безпечному місці, але приватним будинкам і його мешканцям – ні. Через кілька годин усі побачили, що багато з них зруйновані вщент, є жертви авіаудару.
«Зранку прийшла інша зміна лікарів і медсестер, які співчували нам. Одна з них сіла біля мене і почала гладити, намагаючись, як любляча матуся, заспокоїти і проговорювала пошепки: «Так важко, але ти тримайся, моя хороша, нам потрібні ці дітки, вони сильні, все буде гаразд». Далі нас всіх евакуювали у міську лікарню №1, – каже Ігнатюк. – Поки перебували там, щоразу спускалися в укриття. Інколи доводилося перебувати в бомбосховищі по 8 годин. Бувало так, що в деякі дні ми частіше були в укритті, аніж в палаті. Вагітність двійнею сама по собі вважається обтяжливою. Найчастіше немовлята народжується на сьомому місяці. Плановий кесарський розтин у мене було призначено на 29 березня, але малюки з’явилися на світ четвертого – під сирени та вибухи. Якраз тоді бомбили бронетанковий завод, поруч з яким знаходиться наш дім. Діти народилася недоношеними і погано тримали температуру, тому перебували під спеціальними лампами. Хоч був початок весни, але на вулиці – холод і сніг. Я знову відмовлялася від пропозицій їхати за кордон, хотіла лишитися з коханим і разом виховувати наших двійнят. До війни я купила подушку для вигодовування одночасно обох немовлят. Необхідно було набрати вагу, тому годувала кожні 2,5-3 години. Коли діти синхронізувалися, стало легше, я могла довше відпочити. Оскільки ми постійно перебували в укритті, там не було змоги годувати одночасно. Між вигодовуванням у мене було близько півгодини. У догляді за дітьми постійно дуже допомагали батьки і коханий. Приємно було бачити турботу й увагу інших. Повертаючись із укриття в палату, бачила подарунки з одягом, підгузками та дитячим харчуванням. Люди навіть не лишали записки та ніяк не проявляли себе, а мені так хотілося подякувати, бо відчувала їх любов. Лікарі й медсестри піклувалися, щоб ми краще себе почували, оглядали дітей та виписували в укритті. На жаль, в цю лікарню теж «прилітало», від вибухової хвилі авіаудару поблизу повилітали вікна, тощо. Власне, лікарі обох обох пологових щодня йшли на подвиг, продовжуючи працювати, рятуючи життя та допомагали появі нових, загартованих війною».
Нині усі клопоти Марини та її родини – виховання Емілії та Максимчика. Діти підросли, прогулюються на свіжому повітрі містом між сигналами «Повітряна тривога». Вони ще не розуміють, через що довелося пройти, але їх мама точно знає, що народження – це лише одна із перших особистих перемог, а попереду – успішне завершення війни для України.
«Найважливіше наразі – це безпека, здоров’я, спокій та любов дітей! Я, як ніколи, турбуюся про своє самопочуття оскільки діти в першу чергу реагують на мене. Розумію, що відбувається у світі, але я намагаюсь дозувати інформацію, щоб «перебувати в ресурсі». Радію кожному спокійному дню і ночі. Найбільше тішусь посмішкам і новим досягненням у розвитку дітей, а також новим почуттям – безмежної любові та океану щастя. Вдячна усім причетним до цього. Люди, ви неймовірні! Ви надаєте віру, сили жити та боротися. Я продовжую надавати фахові психологічні консультації тим, у кого є потреба як онлайн, так і в кабінеті. Та найголовніше – виховуємо наше майбутнє, наших двійнят. Слава ЗСУ! Все буде Україна»
Юлія Демусь
Фото Ганна Литвинчук
Будьте першим, хто прокоментував "Загартовані війною: житомирянка народила двійню під звуки сирени та вибухів"