Георгіївські сосиски. Дегустація блокадного хліба. Капці Т-34

Данило Платонович Стрільчик вижив у війну. Ну, як вижив – у м’ясорубці під Ясами продірявило ногу. Важким осколком знесло шматок черепа. Багато місяців у госпіталях. Додому повернувся аж влітку 1945 р. Кульгав, мучився від нестерпного головного болю. Помер 1953 р. Від нього залишилося тільки одне фото 1939 року…

На фото Данило Платонович у сукняному шоломі (більше відомому, як «будьонівка») та Марина Олександрівна у білій хустці. Сфотографувалися в Умані, коли баба збирала діда на Фінську війну. Дивно якось писати ці слова: баба, дід… Бабі тоді виповнився 31 рік. І дід був набагато молодший за мене нинішнього.

Єдиним родичем-фронтовиком, якого я застав ще живим, був двоюрідний дід Микола Платонович. До воріт його обійстя була прибита жерстяна червона зірка. Це означало, що тут живе ветеран. Сержант артилерії. Він не ходив на демонстрації 9 травня. Школярі не вручали йому гвоздики. Цього дня він сидів зранку у хаті і тяжко пив. Потім починав грюкати кулаком по столу і матюкатися. Сварив Сталіна, Жукова, Конєва – усіх. Потім плакав, як дитина. Вивідати у нього тверезого про війну бодай щось було неможливо. Мовчав.

Тоді я почав розуміти, що у справжніх ветеранів – зі скромними орденськими планками – існує негласний закон мовчання. Корпоративна омерта. І коли якийсь щедро обвішаний орденами та медалями суб’єкт (як правило, у званні не нижче полковника) починає щедро ділитися спогадами – щось тут не те. Щось не так. «Командування фронту дало наказ…», «наша дивізія висунулася на рубіж…» – це не спогади фронтовиків. Це плагіат, завчений з мемуарів Жукова чи Баграмяна. Справжню історію війни могли б розповісти солдати і сержанти – якби не омерта, яку рідко хто порушував. Але вони майже усі в землі сирій. Включно з Данилом Платоновичем та Миколою Платоновичем.

На схід від України лежить територія, яка підло, без оголошення війни напала на нас 2014 року. Вона ж, ця територія, претендує на право узурпації Перемоги. І в переддень 9 травня цю територію охоплює сказ.

«Русское радио» пропонує відвідати дегустацію блокадного хліба. Ще раз: блокадного хліба. Дегустацію. У Ленінграді під час блокади загинуло близько мільйона людей. Під час ганебного сталінського голоду 1947-1948 років у багатьох блокадників спостерігали симптоми повторної аліментарної дистрофії. Але організми, які населяють цю територію сьогодні, не бачать нічого поганого в тому, щоб поглумитися над пам’яттю людей шляхом дегустації.

Сосиски, прикрашені георгіївською/гвардійською стрічкою. Якщо цю стрічку залюбки чіпляють на улюблений німецький «мерседес» або улюблену німецьку вівчарку – то чому не можна на німецькі сосиски, виготовлені в РФ?..

В оренбурзькому кафе пропонують японські роли у вигляді тієї ж стрічки. Мабуть, на честь перемоги над Японією.

Футляри для спиртного, прикрашені портретами Сталіна і Путіна.

Ви думали, це вже дно? Тоді ось вам капці Т-34 від компанії «Русские валенки». Сподобаються кожному танкісту, який горів у цих танках.

Камуфльовані труси «На Берлин!» в одному з російських магазинів. «Подарки на 9 мая – это дань уважения людям, защищавшим нашу родину и свободу. Обязанностью сегодняшнего поколения явятся память об их заслугах» – рекламний текст з цього ж магазину.

Гральні карти з орденами: «Каждая карта – подвиг народа». Але це ще півбіди. Далі – гральні карти «города-герои». Дід з хатинського меморіалу, який тримає на руках мертву дитину – це дама хрестів. «Для тех, кто чтит свою историю»…

Територія не просто казиться, не просто відпускає бридкі гримаси у корчах побєдобєсія. Вона при цьому хоче поставити власний копірайт на історії Другої світової. На персональних історіях Данила Платоновича та Миколи Платоновича. На історіях дев’яти мільйонів людей, яких тоді втратила Україна.

Дозволимо?..

Тарас СТРІЛЬЧИК