Страшенно нудні детективи з потужним заспокійливим ефектом

Науковці стверджують, що Homo sapiens більше полюбляє загрози, ніж позитивні новини. І об’єктивна реальність просто з берегів виходить, задовольняючи цю потребу. Але таке “інтелектуальне харчування” висмоктує життя, наче дементор, і мозок час від часу буквально “кипить” від інформаційних повідомлень.

Тож в пошуках порятунку я вдалася до давно перевірених ліків –  затишних детективів. Йдеться не про напружені трилери чи “велику літературу”, а про книжки, в яких можна просто сховатися на кілька вечорів. 

Роберт Тарагуд без спойлерів

Я велика шанувальниця детективів. Не виключаю, що мені везло і просто не траплялися погані. Але якось трапився Роберт Тарагуд. Можливо, хтось вже дивився серіал “Клуб вбивць Марлоу”, але я взялася одразу до книг.

Назва книжкової серії  -“Марловський кримінальний клуб”.

ШІ підказує, що в серії п’ять книг, але мені вистачило й трьох. Той же ШІ характеризує твори як “затишні англійські іронічні детективи”. Цілком погоджусь з характеристиками “затишні” й “англійські”. А про те, що вони іронічні, я дізналася тільки після того, як вирішила глянути огляд від ШІ.

Перша книга – “Вбивство на Темзі” зачепила з першої сторінки. Ще б пак – тут тобі одразу автор пропонує 70-річну бабусю, яка плаває по Темзі голяка. Не хвилюйтеся, це не спойлер, це практично перший абзац книги. Не знаю, наскільки це іронічно, але на екстравагантність тягне саме цей єдиний епізод. А далі – суцільне розчарування, при цьому кинути книжку не хочеться. І тримає тебе зовсім не бажання дізнатися, хто ж там вбивця. 

А тоді що? Дочитавши до кінця,  я зрозуміла, чим Тарагуд зачепив, хоча й не мав би. 

Ти спокійно поринаєш в світ маленького британського містечка, наче заходиш до сусідньої кімнати. Переконуєшся, що там щось відбувається, якийсь час перепочиваєш, і повертаєшся до власних справ. Як на мене, дуже заспокійливе, дякую, більше не хочу.

Я чесно вирішила, що однієї книги досить. Особливого захвату через свою прилизаність та нуднуватість Тарагуд не викликав.

Проте, минуло кілька тижнів, і я зрозуміла, що мені чомусь кортить взятися за наступний детектив цього автора. Просто пригадалася ота заспокійлива атмосфера, і я відчула щось дуже схоже на ностальгію.

“Приходить смерть у Марлоу” – наступна книга, від якої я нічого вже не очікувала, і автор не підвів. Звісно, в глибині душі сподівалася, що головні героїні якось засяють більш яскравими фарбами,  можливо, оте британське почуття гумору буде не настільки тонким, що аж непомітним. Але Тарагуд виявився стабільним, як їхня монархія. І це, дивним чином, чомусь навіть втішило.

Нагадаю, що книг поки п’ять. Автор дуже схожий на електрокар на трасі — помірна швидкість, жодних різких маневрів і максимальна економія енергії.  Тож, якщо вам раптом теж захочеться трохи заспокоїти нервову систему — спробуйте. І дотримуватися хронологічного порядку не обов’язково. 

Але не кажіть потім, що я не попереджала: це страшенно нудні книжки, від яких чомусь неможливо остаточно відмовитися. 

ДІАНА МІНАЄВА