«Не озирайся і мовчи» Макса Кідрука: місце, де тебе ніхто не знайде

А ви теж у дитинстві мріяли про таємне місце, де тебе ніхто не знайде? Де немає докучливих дорослих, ніхто не займає і не чіпляється? Бо я — так. Власне, я й досі про таке мрію, але тепер уже з вимогами до клімату, комфорту, ландшафту та інших радощів. І бажано, щоб опинитися там можна було без зайвого клопоту в будь-який момент.

Саме таке місце й придумав Макс Кідрук. Звісно, з поправкою на власне бачення, але принцип той самий. Мало того, підвів під свою вигадку цілком реальну фізику — настільки переконливо, що хочеться перевірити, де там закінчується наука і починається фантазія.

«Не озирайся і мовчи» Макса Кідрука цілком можна було б назвати книгою для підлітків. Але вона геть не дитяча. Події відбуваються в Рівному. Головний герой — 14-річний Марк, який після переїзду опиняється в новій школі без друзів. Він розумний, допитливий, легко навчається, проте популярності серед однолітків це йому не додає. Самотність Марк компенсує читанням наукової літератури.

Низка дивних смертей, очевидцем яких він стає, раптом привертає до нього увагу в школі. А нова подружка — чи радше просто сусідка — показує дивовижне місце, де немає нікого, час наче завмер, а дістатися туди можна звичайним ліфтом.

Формально «Не озирайся і мовчи» — містичний технотрилер з елементами жахів. Але якби мене про таке попередили заздалегідь, я б, мабуть, читати відмовилася. Для мене трилера там виявилося зовсім небагато, а містики — рівно стільки, щоб відправити мене читати про концепцію «замерзлого» часу Браяна Гріна, рівняння Ейнштейна, а дорогою ще бозна про що.

Просто стало цікаво: якщо автор посилається на науку, то де вона закінчується і починається вигадка? «Жахалки» теж є, але це вже радше з області підліткової літератури. Герой, звісно, лякався, а от мене вони не налякали жодного разу.

А от що в книзі справді мене зачепило — підліткова самотність і дивовижна здатність дорослих не помічати чужих «дитячих» трагедій. Батьки й діти, підліткова зграя, школярі й учителі — усе надто знайоме. Тож книга змушує співчувати, переживати, злитися, згадувати й порівнювати. Бо це, певно, проблема багатьох дорослих — надто швидко забувати власні «дитячі» болі й вважати неважливим те, що переживає підліток поруч.

А от кінцівка виявилася — хоч стій, хоч падай. Я й досі не знаю, як на таке реагувати. Але при нагоді в автора неодмінно запитаю, чому він так зі мною вчинив.

Це моя перша книга Кідрука. Тепер уже просто з цікавості обов’язково прочитаю щось іще — спробую зрозуміти логіку автора.

Загалом книга некомфортна, незатишна й досить похмура, проте цікава і читається із задоволенням. Не викликає захвату, зате змушує добряче замислитися. І залишає в післясмаку смуток і жаль, що минуле, хоч би як фізики не крутили тим простором-часом, змінити не можна.

ДІАНА МІНАЄВА

«Шлях додому» Себастіана Фітцека: дякую, другого разу не буде