Якби мені хтось сказав, що науково-популярна книжка перетворить мене на історичного детектива, я б нізащо не повірила. Але не варто було загравати з дияволом-просвітником.
Замість легенького пізнавального чтива я отримала купу питань, які змушують мене вже кілька вечорів поспіль силувати ШІ копатися в історичних архівах, обговорювати ймовірні мотиви та вироки у справах про страшні злочини трьохсотрічної давнини, а ще пояснювати мені різницю між географічним та адміністративним поділом тогочасної території України. І це далеко не все.
А я лише хотіла почитати про відьом. І не якесь вигадане від початку до кінця фентезі, а справжнє наукове дослідження.
Але завдяки Катерині Дисі та її «Історії з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття» я стала перейматися долею козачки Семенихи, співчувати спаленому ні за що Михайлу Матковському і шукати відповідь, чому його вдова Катерина звернулася до суду лише через сім-вісім років після вбивства чоловіка. Ба більше, я випадково дізналася про ритуал вбивства упиря, який і в страшному сні не міг би побачити Брем Стокер.
А ще довелося розбиратися в тогочасному судочинстві й міському самоврядуванні, з’ясовувати посадові права та обов’язки війта, звідки в Кам’янці взявся вірменський війт, чому волинська відьма літала на шабаш «в Україну» десь під Бердичів і чому відьомський «літальний апарат» — це зовсім не обов’язково мітла.
Відьми були. Але все було трохи складніше
І якщо в когось уже склалося враження, що українці XVII–XVIII століть — це затуркані невігласи й мракобіси, мушу відповідально заявити: це геть не так. Вони були не дурнішими за нас з вами. На відміну від мене, чудово розбиралися, хто в їхньому селі чи місті за що відповідає, знали свої права і часом дуже наполегливо їх відстоювали.
Так, відьми теж були. Власне, вони й досі нікуди не поділися — практикують собі потихеньку.
А якщо без жартів, то межа між санкціонованим релігією ритуалом і тим, що могли назвати чарами, іноді виявляється напрочуд тонкою. В одному випадку до надприродного звертається уповноважений церквою священник, в іншому — знахарка чи просто сусідка, яка знає потрібні слова. А без антибіотиків, сучасної діагностики, нормального доступу до лікарів, освіти й тієї інформації, яку ми сьогодні можемо отримати за кілька секунд, будь-що незрозуміле дуже зручно пояснити або проявом божественного, або відьомськими витівками.
Люди до того ж часто хворіли, а межа між тогочасною медициною і знахарськими практиками була куди менш очевидною, ніж сьогодні. Рослина могла бути ліками, могла не допомогти, а могла й отруїти. І якщо після такого лікування пацієнт помирав, знахар цілком міг опинитися в суді. А до нас через триста років доходить недбало написаний писарем протокол, з якого спробуй тепер зрозумій, що насправді сталося.
Попри те, що суди на українських землях послуговувалися правовими нормами, спорідненими з тими, що діяли в інших частинах Центральної та Східної Європи, масштабного полювання на відьом, як у деяких європейських регіонах, тут не сталося. Катували й страчували за чаклунство значно рідше.
Маю власну, звісно, ненаукову теорію, що певну роль тут міг відігравати навіть банальний брак катів. Кат був дорогим задоволенням для міської громади, тож із чотирнадцяти досліджених Дисою міст власних катів мали лише три — Львів, Кам’янець та Кременець.
А іноді, читаючи судові протоколи, взагалі виникає підозра, що суддів рятував банальний здоровий глузд. Тортури були регламентованою частиною тогочасного процесу, але навіть вони не завжди давали суду бажаний результат. Людина могла витримати мордування, не зізнатися в чаклунстві й уникнути найгіршого. І такі випадки були.
Тож суддів часто більше цікавило, чому після сварки Горпини з Мотрею в однієї перестала доїтися корова і чи є хоч якісь докази причетності до цього іншої. Якщо ж з’ясовувалося, що Горпина просто наговорює на Мотрю, справа могла обернутися вже проти наклепниці. А ще могли оштрафувати чоловіків за те, що погано «виховують» сварливих дружин.
Певно, нашим судам просто не спадало на думку, що диявол може опуститися до таких побутових дрібниць. Тож його зв’язків із підсудними часто навіть не шукали.
А потім відьми кудись зникли
І от саме тут зі мною сталася головна халепа. У якийсь момент я перестала читати «Історію з відьмами» як книжку про відьом.
За сухими протоколами почали проступати живі люди. Вони сварилися із сусідами, зраджували, закохувалися, хворіли, боялися, намагалися лікуватися, шукали винних у своїх бідах, брехали в суді, вимагали справедливості й часом робили страшні речі. Вони знали, до кого скаржитися, кого покликати на допомогу і як вимагати суду, коли їх збиралися покарати без нього.
І ці люди виявилися для мене набагато цікавішими за самих відьом.
Тільки Катерина Диса раз у раз залишає маленькі дверцята, в які нормальному читачеві, мабуть, не варто зазирати. «Причини невідомі». «Подальша доля невідома». З дванадцяти свідків лише двоє бачили подію на власні очі.
Нормальна людина читає це, зітхає і перегортає сторінку.
Я натомість знайшла видану 1877 року працю Володимира Антоновича, відшукала там матеріали справи про вбивство Михайла Матковського і кілька вечорів продиралася крізь польську мову XVIII століття, намагаючись зрозуміти, чому звичайний чоловік, який одного вечора пішов шукати зниклих коней, закінчив життя у вогнищі як «упир». А тепер ще хочу знати, чому його вдова чекала сім-вісім років, перш ніж піти до суду, і чого вона зрештою від нього вимагала.
Відповіді я поки не знайшла.
Тому написала Катерині Дисі.
Бо після кількох вечорів із судовими протоколами XVII–XVIII століть я засвоїла головне: усним свідченням довіряти не варто.
Тільки документи.
А я ж лише хотіла почитати про відьом.
ДІАНА МІНАЄВА
Будьте першим, хто прокоментував "А я лише хотіла почитати про відьом: побічні ефекти «Історії з відьмами» Катерини Диси"