«Ім’я рози» Умберто Еко: я прочитала цю книгу. Здається

Якби я не хапалася за книгу, що потрапила до рук, як кіт на мишу, а спершу дала б собі часу на роздуми та роздивляння, я б ще довго не наважилася читати те, що вже прочитала. Але я повелася на знайоме ім’я автора, обіцянку детективу і потрапила у пастку. У пошуках виходу випадково запустила ланцюгову реакцію, яка триває й досі. І чим усе це закінчиться, якщо взагалі колись закінчиться, навіть не уявляю.

Але спершу про книгу. Цього разу до кризи в моїй голові призвів роман Умберто Еко «Ім’я рози». Якщо хтось колись запропонує його вам як детективну історію — гучно регочіть йому прямо в обличчя. Бо про пошуки вбивці ви забудете майже одразу після першого трупа. І щоб покінчити з детективною складовою, одразу скажу: так, труп буде не один. Буде й детектив із помічником.

Події розгортаються в бенедиктинському монастирі десь на півночі Італії. Розслідування проводить Вільям Баскервільський — францисканський монах і колишній інквізитор. І все це відбувається на початку XIV століття.

Якщо вас ніяк не стривожив легкий коктейль із XIV століття, бенедиктинського монастиря, францисканського ченця та Інквізиції, вітаю! Ви, так само як і я, готові до пастки, бо геть не знайомі з історією середньовічної Європи. На відміну від Умберто Еко.

Якщо коротко — Європа жила в очікуванні Апокаліпсису. Церква сварилася і навіть воювала з Папою, Папа — з імператором Людвігом IV Баварським, а безліч релігійних орденів, братств, рухів та всіляких єресей щедро підливали олії у багаття. Високопоставлені ченці тим часом вирішували глибоко філософське питання: чи мав Ісус Христос щось у власності, чи тільки в користуванні? Чи мають право на існування жарти та сміх? А навіжені проповідники вешталися містами й селами із закликами до покаяння та апокаліптичними пророцтвами.

І тепер я думаю, що страшна Інквізиція була далеко не єдиною халепою тих часів.

На тлі всього цього в бенедиктинському монастирі живуть, працюють, пліткують, інтригують, крадуть, брешуть і навіть блудять учені ченці, головним завданням яких є ревносне служіння БІБЛІОТЕЦІ.

Це унікальне зібрання знань, які століттями звозили з усього світу, оберігають як найцінніший скарб і майже нікому не показують. І тільки бібліотекар вирішує, чи варто показувати ту чи іншу книгу вченому прохачу. Власне, і вбивства стаються саме через таємничий пергамент.

Умберто Еко — філософ, семіотик та медієвіст (я вивчила два нових слова) — майстерно вплітає свої знання, погляди, роздуми та історичні факти в наче нехитру історію. Ні, ти не провалюєшся в сюжетну безодню. Ти, наче археолог, розкопуєш шари, напластування, сортуєш знахідки, розуміючи, що дна ти, можливо, ніколи не дістанешся. І те, що я щойно розповіла, — лише перший поверхневий погляд.

Навіть зараз я не впевнена, що побачила бодай половину того, що Еко заховав у цій історії. Там залишилися філософські суперечки, проповіді, середньовічний побут, символи, алюзії і, врешті, сама назва роману. Частину я зрозуміла. Частину, мабуть, тільки думаю, що зрозуміла. А щось напевно взагалі пропустила.

«Ім’я рози» — та книга, яку можна починати читати знову одразу після того, як перегорнув останню сторінку. Для мене вона досі залишається незбагненною.

Розкопки, щоправда, потребують інструментів. Книга рясніє латиною, незнайомими іменами й термінами, алюзіями та ще бозна-чим, що потребує окремого пояснення. І якщо вам, як і мені, одного глосарія замало, тримайте ШІ під рукою — він допоможе.

Трохи ускладнюють сприйняття й величезна кількість детальних описів усього на світі, філософських роздумів та отих семіотичних «фокусів», які демонструє головний детектив. Є навіть монаша лайка — є що взяти на озброєння. Проте мозок доволі швидко підлаштовується під цей середньовічний стиль розповіді й згодом сам починає перетворювати банальні побутові думки на філософські реляції.

Тому з «Ім’ям рози» в мене ще не закінчено. Я просто мушу придбати паперове видання — електронна версія для таких розкопок виявилася не надто зручною. І перечитаю цю книгу, думаю, ще не раз.

А тим часом запущена Еко ланцюгова реакція вже пішла далі. До мене їде «Маятник Фуко» — книга того ж Умберто Еко (ось звідки я його знала), яку я читала ще в доGoogleвську епоху і мало що зрозуміла. Так що готуюся до реваншу.

А ще одне незрозуміле слово відправило мене до глосарія, звідти — до історії домініканців, потім я якимось чином дісталася домініканців на українських землях, а від них — до українських судів над відьмами XVII–XVIII століть.

Тож, дякувати тому ж Еко, сподіваюся, наступна моя розповідь буде вже про українських відьом. Якщо русня знову не розбомбить склади, і я швидко отримаю своє замовлення.

ДІАНА МІНАЄВА

А де докази, що магії не було? Про «Джонатана Стрейнджа і м-ра Норрелла»