Відповідь, якої краще було не знати

Для мене ця історія почалася з відеоролика на YouTube, яким поділився знайомий ігроман. Там ведучий глузував із росіян, які влаштували істерику через новий трейлер гри Metro 2039, показаний українською студією 4A Games на Gamescom 2026 в Німеччині. Верески через «Слава Україні», що прозвучало зі сцени, «Новорейх», русофобський сюжет, вимоги повернути російську мову і ще купу всього мене тоді просто потішили.

Так уже сталося, що сценаристом гри став Дмитро Глуховський — росіянин, автор оригінальних книг «Метро», якого в росії заочно засудили до восьми років колонії у справі про так звані «фейки про російську армію».

В мої плани не входили ані гра, ані книжки Глуховського. Але Всесвіт вирішив інакше.

Не встигла я викинути цю геть несуттєву інформацію з голови, як на болотах знову завили. Цього разу — через нову книжку Глуховського «Реєстрація», яку він безсоромно виклав у вільний доступ в інтернеті.

І от знала ж, що не варто навіть зачіпати. Проте Глуховський уже оселився в моїй інформаційній бульбашці, а Google наввипередки з YouTube почали свою чорну справу. Ось тобі анонсик, ось чиясь рецензія, а тут навіть краще — аудіоверсія.

І я зламалася.

Книга виявилася препаскудною.

Ні, жодних претензій до автора, стилю, мови чи ще чогось. І написано добре, і читається так, що відірватися складно. Паскудною виявилася сама історія — настільки гнітючою і безпросвітною, що я вже другий день марно шукаю щось, чим можна перебити цей післясмак.

«Реєстрація», як на мене, не про війну, хоч би що писали в анонсах. Вона про сучасних росіян і суспільство, яке ця війна лише проявила особливо виразно.

Таких історій за останні майже п’ять років ми чули й читали в соцмережах безліч. Але ніхто не препарував їх для мене так, як це зробив Глуховський.

Головна героїня Уляна — звичайна дівчина з Вологди. Вона вагітна від хлопця, якого мати відправила заробляти на квартиру на «есвео». Він зникає безвісти, згодом знаходиться в шпиталі, а далі починаються щурячі перегони: хто перший — мати чи дівчина — отримає належні за нього виплати. Інвалідні, якщо виживе. «Гробові», якщо ні. Хоч щось.

І що далі, то менше в цій історії залишається місця для людини.

З перших днів повномасштабного вторгнення я дивилася, читала, слухала, намагаючись зрозуміти: що з тією руснею не так? Наче ж люди. Але чому поводяться, говорять і реагують так, що часом не можеш знайти нічого людського?

Згодом я змирилася з тим, що відповіді, мабуть, не буде. Навіть перестала її шукати.

І тут прийшов Глуховський.

Не знаю, чи саме таку відповідь він збирався дати читачеві, але мені дав саме таку.

І я вдячна автору за те, що він не намагається примусити співчувати своїм персонажам, виправдовувати їх або шукати для кожного травму, яка все пояснить. Вони огидні — кожен по-своєму. Але найстрашніше навіть не це.

Найстрашніше — середовище, у якому огидне давно перестало бути чимось винятковим.

Ця хтонь не виникла вчора і не прийшла разом із війною. Вона давно оселилася на болотах і поступово виїдала все навколо. Людей там не просто вчать нищити й руйнувати тих, до кого вони можуть дотягнутися. Вони спустошують одне одного — буденно, практично, часом навіть не помічаючи цього.

І, мабуть, саме це в книзі виявилося для мене найгіршим.

Бо ворога значно простіше уявляти чудовиськом. Чудовисько — це щось окреме, чуже, зрозуміле у своїй ненормальності. А Глуховський показує не чудовиськ. Він показує звичайних людей у світі, де людяність перестала бути необхідною умовою існування.

І відповідь, яку я так довго шукала, раптом виявилася значно неприємнішою за саме запитання.

Тепер я думаю: чи справді варто отримувати відповіді на все, про що запитуєш?

Чи деякі смердючі купи все-таки краще не чіпати.

Бо іноді, розібравшись, що саме там усередині, легше не стає.

ДІАНА МІНАЄВА

«Не озирайся і мовчи» Макса Кідрука: місце, де тебе ніхто не знайде