В Ружинському районі Житомирської області знаходиться село Рогачі, в якому на початку XX ст. власниками села Корницькими було побудовано палац в неокласичному стилі.
Назву Рогачі село отримало в 1746 році. В 1785 році перебувало у власності Анни Плятер – дружини Авґуста Плятера, каштеляна троцького. В 1790 році вона продала це село генералу Любовицькому.
Польські шляхтичі Корницькі стали власниками села на початку XIX ст. В 1908 році господар садиби Венчіслав Корницький познайомився з талановитим архітектором Каролем Іваницьким (1870-1940 рр.), поляком за походженням, який на той час жив та працював в Києві. Тоді ж і було побудовано палац в неокласичному стилі. Кошторис будівлі садиби – 69 тисяч рублів, за мірками того часу це була дуже значна сума. В подальшому Венчіслав Корницький ще багато разів змінював деякі деталі палацу.
Від парадних воріт до палацу вела розкішна каштанова алея. Будівля була прикрашена масивним портиком, що спирався на шість колонних конструкцій коринфського ордеру. На фронтоні був зображений фамільний герб родини Корницьких.
Відомо, що пан Венчіслав Корницький пишався своїми кіньми, яких він любив та утримував в ідеальному стані. На території палацу розміщувалася стайня арабських скакунів, яка була третьою за величиною у південно-східній частині Речі Посполитої, проте до сьогодні споруда не зберіглася, до наших днів вціліли тільки залишки льоху. Вестибюль палацу прикрашали дванадцять картин із зображенням коней.
Зі сторони саду був розташований Зелений салон, де зберігалася колекція табакерок, серед яких траплялися також екземпляри із золота, прикрашені діамантами. Крім Зеленого салону, тут був розташований також Золотий салон, в якому було розміщено кілька картин голландських художників та дві акварелі славетного польського художника Юліуша Коссака із циклу “Битва під Хотином”. Їдальня палацу була розкішно декорована, зі стелі звисала масивна італійська люстра. Стіни палацових кімнат були прикрашені східними килимами. Однак, це все загинуло або було вивезено у часи воєн та революцій бурхливого XX ст. За часів радянської влади і до 1991 року приміщення палацу використовували як середню восьмирічну школу.
Будівля палацу ще здалека привертає увагу високими колонами. Не знаючи його місцезнаходження, важко здогадатися, що непримітна дорога через поле приведе до старого палацу. Під’їзна алея майже не постраждала, портик та колони справляють враження величної будівлі. Зовнішнє оформлення у вигляді ліпнини зберіглось достатньо добре. Внутрішні приміщення зазнали значної руйнації, частина дверей лежить на підлозі, стіни частково зруйновані. Металеві елементи демонтовані шукачами металу, в деяких місцях руйнується дах. Дуже мало деталей оздоблення збереглись до нашого часу. Тут можна побачити залишки ліпнини на стелях декількох приміщень, частково залишились голови героїв грецького епосу в колишній їдальні. На підлозі подекуди залишився аутентичний паркет. На горищі також присутні колони, а ще одна цікава знахідка – зошит, записи в якому датовані 1961 роком – згадка про використання палацу в якості середньої школи.
Загальне враження про будівлю – це величний в минулому палац, побудований з використанням великих коштів та з майстерністю, який зараз просто розвалюється, нікому, на жаль, не потрібний. Об’єкт вражає, але недбалість по відношенню до нього скоро залишить його в історії.
Ну ось Вам і чудовий приклад. До 1991 року будівля використовувалася і підтримувалася у робочому стані. З 1991 року, після того як “клятий радянський союз” розвалився, – будівля перестала функціонувати як і більшість інших подібних. Місцевими була розграбована, розмальована і розтрощена. Я сумніваюся що хтось буде їхати за 50 км щоб кинути цеглину у вікно. Тож тепер питання, у чому проблема наших людей? Чому будівля занедбана та руйнується? Це круто що ви про неї розповіли, але чи можливо тепер з цим щось зробити?
збереження культуртної спадщини для нас дуже болісне і актуальне питання, якому не відводиться значна роль, на жаль. як на мене, хай би там хоч будисти, хоч сатанисти, аби хто збирайся і тримав все у ладі, ніж таке бачити. уже неважливо хто і як, яби зберегли те, що є.