Між Еросом і Танатосом: неочікуваний житомирський «Вій»

Стосунки між Хомою і Панночкою мають очевидний сексуальний підтекст. Вони так напосідали одне на одного на сцені, що складалося саме таке «інтимне» враження.  А сцену, коли Панночка б’є Хому у пах, взагалі вважаю абсурдною. Я розумію, що у режисера був власний підхід до матеріалу. Але ж це на рівні фолу!

У Житомирі триває 74-й театральний сезон. Закриваючи попередній 73-й сезон, Житомирський академічний музично-драматичний театр імені Івана Кочерги «вистрелив» яскравою прем’єрою – народною бувальщиною за мотивами повісті Миколи Гоголя «Вій». І вже понад півроку ця «містерія-фентезі» йде в театрі з аншлагом.

Багато хто, мабуть, читав цю повість в оригіналі. Особисто я прочитала в перекладі українською мовою. Мені надзвичайно сподобалося те, як видатний письменник зображає побут українців, яскраво описує ландшафти, влучно тлумачить особливості національного менталітету. Свого часу цей твір викликав чимало дискусій та пересудів у мистецьких колах. Мені страшенно цікаво було подивитися, як же наші актори, режисер та сценарист – спромоглися відтворити містичну повість, написану 1835 року.

Панночка у виконанні Н. Варлей (х/ф “Вій” 1967 р.)

Багато хто з нас пам’ятає «Вія» саме з однойменного радянського фільму 1967 року. Для багатьох людей старшого покоління цей фільм був першим фільмом жахів і незабутнім враженням на все життя. І це було першим запитанням, яке я поставила режисеру-постановнику Петру Авраменку.

Т. Ріхтер:

Чи впливала на Вас образність старого радянського фільму «Вій»? Чи навпаки – Ви шукали свою оригінальну естетику?

П. Авраменко:

Я шукав свою оригінальну естетику. Абсолютно не випливали на мене жодні моменти ні зі старого радянського фільму, ні з сучасного, який був нещодавно знятий. Кожен режисер шукає свій підхід. І, найголовніше, навіть суть не в підході, а суть самої думки, яку ти закладаєш.

…Зал переповнений – хоча це вже не перша вистава «Вій» цієї зими. Ще актори не вийшли на сцену, а вже вражає атрибутика та декорації на ній. Майже впритул до першого ряду партеру –  умовний подіум, аби в деяких сценах актори були якомога ближче до глядача. З обох боків подіуму чудернацькі стилізовані рови – ніби річка під мостом. З неї потім з «потойбічними» звуками ефектно вискакуватимуть мавки, костюми яких просто вражають. До речі, вода у ровах на сцені була реальною. Актори у ній навіть омивалися! Що вже казати про символічне купання Хоми в бочці – ритуал очищення перед смертю…

За костюми можна дати окремого театрального «оскара» – усе на вищому рівні. Український національний одяг відтворений до найменших деталей: на жінках вишиванки, плахти, запаски, коралі та кольорові хустки. На чоловіках шаровари, лляні сорочки, шапки, безрукавки тощо. А акторів на сцені було близько 70! Вистава наразі є однієї з найдорожчих у Житомирському театрі за останні роки.

Водночас вистава насичена сучасними елементами: містичними спецефектами, подекуди сучасним музичним супроводом, а також вкрапленням в оригінальний текст Гоголя гумористичних висловів та відступів. Протягом вистави було постійне відчуття тривимірного 3D – як сказала молода пара, що сиділа переді мною. Актори неочікувано з’являлися посеред зали, заходили через вхідні двері позаду глядачів тощо. Динаміки були розміщені по всій залі і створювали вражаючі звукові ефекти.

Ви чекали фільму жахів? Але житомирська вистава «Вій» постає перед нами подекуди… комедійною. Діалоги між акторами раз-у-раз викликають сміх у залі. Містерійні звуки охолоджують нутро – після чого зненацька зал вибухає реготом. І ми знову звертаємося до режисера.

Т. Ріхтер:

Що Ви можете сказати стосовно осучаснення твору? Чи не було у виставі відходів від Гоголівських діалогів тощо?

П. Авраменко:

Ніяких відходів взагалі не було! Я вважаю, що поставив Гоголя зі всіма внутрішніми і зовнішніми факторами цієї вистави. Кожна вистава залежить від часу, коли вона ставиться. Але ця вистава є сучасною з того боку, що її тема є актуальною і дотепер. А саме тема внутрішнього конфлікту людини, тема одвічного протистояння жінки та чоловіка, пошук двома заблукалими душами, пошук виходу з ситуації. Говориться про те, що вистава наповнена певним змістом: якщо ти не можеш покаятися, а вона не може простити – то всі, хто вас навколо оточують, вони рано чи пізно опиняться у цьому колі, у вихорі цих подій, які люди навколо себе створюють. Жахи людина створює свої сама! Тобто, внутрішній світ кидає своє відображення на зовнішній.

Варто відзначити гру головних акторів. Хому Брута грав Максим Петрівський. Талановито! Самовіддано! Панночку грала рудоволоса бестія Олена Заведія. Дзвінкий сміх, моторошні крики, акробатична левітація у просторі – браво!

Конфлікт мій цими дійовими особами, між чоловіком та жінкою, між людиною та іншою людиною – і є головною ниткою, яка прошиває усю виставу. Сцена у церкві, коли вона його не бачить, а він її не чує – це те, що насправді повсякчас відбувається у суспільстві.

Але я помітила у виставі й суперечливі моменти. Деякі сцени були занадто затягнуті, як на мене. Також деякі фрази акторів були занадто вже сучасними. Ще однією із сумнівних «знахідок» є те, що актори промовляють не лише свої слова, а також слова автора. Це не мало належного ефекту, якого, мабуть, очікував режисер. І виглядало це дещо штучно. Краще б авторський текст читав окремий актор.

Загалом же вистава справила щонайкращі враження.  Образи головних героїв у виставі є певною символікою того, як люди часто не розуміють одне одного, не чують, не хочуть або не можуть вибачити якісь провини. Тому Панночка і Хома ходять по колу. Проте у кінці все таки їхні заблукалі душі знайшли свій шлях: тримаючись за руки, вони пішли разом на світло. Але цьому передував феноменальний фінал!

Що дійсно вразило у саме серце – це кінець спектаклю. Коли на сцені виступав актор у ролі Сотника – добрячий такий дядько, міцний, кремезний – я чомусь уявляла, що саме його далі перевдягнуть у Вія. Яким ефектним було б це чудовисько! Але коли Панночка покликала на сцену Вія, перед глядачами постав… молодий хлопчина у світлому одіянні. Наче символ чистоти та зародження нового життя в Україні. Враз усі дійові особи на сцені були оперезані товстезною мотузкою. І Вій – як на мене, Віщун, який провіщає засліпленому народу – мовив до людей, які опинилися немов у ярмі: «Відкрийте очі! Відкрийте очі!». Цей могутній посил пронісся усією залою і влучив у кожного: відкрийте, люди, очі!

Вій повернувся до глядачів і мовив фразу, яка звучала у цій виставі багато разів: «Як добре тут у вас, отут би жити!» Так: творити, радіти, працювати, кохати, народжувати, іноді страждати і розчаровуватися, але неодмінно на Батьківщині. В Україні. Я зрозуміла саме так.

Тетяна РІХТЕР