Актор Андрій Федінчик про українське кіно, ДіКапріо, гроші та головну жінку свого життя

Відомий герой-коханець українського кіно Андрій Федінчик — актор театру та кіно, впізнаваний, завдяки десяткам зіграних ролей та досить бурхливому особистому життю. А ще його голосами говорять численні персонажі зарубіжних фільмів та мультфільмів. Один з них — Брюс Лі в останньому фільмі Тарантіно «Одного разу… в Голлівуді». І це далеко неповний перелік творчих робіт Андрія. 

Андрій Федінчик — житомирянин, і досить часто відвідує рідне місто. Що й дало унікальну можливість журналістам Times.ZT поспілкуватись з зіркою українського кіно.

Свого часу Андрій починав як театральний актор, проте останнім часом кіно стало пріоритетним напрямом його творчості. 

То що ж для вас важливіше — кіно чи театр?

Театр і кіно — це абсолютно різні речі. Інша подача, інші прийоми. В кіно головне — виконати задачу режисера, а в театрі — відчути глядача, відчути його енергію. Є таке — контакт з глядачем, ти відчуваєш, він включився в цю гру, чи ні. І намагаєшся налагодити зв’язок. А в кіно — стоїть камера, це неживий предмет. Тобі не потрібно ловити енергію глядача і його відгук. Він вже потім знаходиться, під час перегляду готового матеріалу. Ти напряму з ним не пов’язаний, так як не пов’язаний з глядачем. А в театрі ти з ним пов’язаний безпосередньо. І від цього залежить все. Можна тричі неправильно сказати текст, чи забути його в якихось місцях, але, якщо ти отримав від глядачів енергію, то спектакль відбувся. А якщо ні, то ні.

Театр вимагає великих фізичних та душевних витрат, більше, ніж в кіно. І, відверто кажучи, я трохи втомився. В кіно ти можеш взяти паузу, перепочити або повторити дубль, який не вийшов. А в театрі ти виходиш… От в мене була вистава, годину сорок хвилин. Я виходжу на сцену на початку вистави і йду в кінці. В мене немає перерви. Головна роль і величезне навантаження — це дуже складно. В мене було дві вистави на місяць, і цього було більше, ніж досить. Хоча колись я працював в театрі і в мене було по шістнадцять вистав. Це дуже відповідальна та серйозна робота. Вона звичайно не має ніякої фінансової винагороди, це чисто для душі, для тонуса, і на це треба йти свідомо. Це як бути вчителем, мабуть, наче якась місія. І зараз я поки не готовий. Я, можливо, й повернусь до цього, але зараз ні.

Поки я обираю кіно. Цей процес мені поки ближче. Менше відповідальності і менше поранень, якщо немає сприйняття. Як відбувається в театрі? Якщо немає цього контакту, це тебе ранить по справжньому. Хоча, чим більше ти відкриєшся, будеш робити та відчувати по-справжньому, чим більше ти віддаватимеш серце, тим краща вистава. І тим сильніший буде удар, якщо не виходить. Якщо глядач не реагує, дістає мобільні телефони, голосно розмовляє…

Останню виставу, в якій я грав, ми грали на малій сцені театру «Сузір’я». Колись це була одна з найменших сцен в Європі, не знаю, як зараз. Там лише тридцять три глядацьких місця. І було чутно, як глядачі дихають. І якщо щось виходило не так, глядач сумує, вертиться на кріслі, а було й таке, це дуже боляче. А якщо виходить — це величезна нагорода. 

Тож ви людина, яка уникає відповідальності?

Так, в даний момент можна й так сказати. Уникаю. Я взяв на себе багато відповідальності в інших речах. В мене сім’я, в мене дитина — я вкладаю все туди, всі сили, і фінансові, і душевні. Тому ще й театр додатково… Колись я цим жив і не боявся цього. Зараз я вже не можу так, не вистачає сил. 

Отже зараз актор Андрій Федінчик, відомий своїм бурхливим особистим життям, зразковий сім’янин

Як любий нормальний чоловік, я дуже люблю жінок. Жінки — це найкраще, що є в житті, і саме складне. Чоловік може все зробити в бізнесі, гори звернути, але саме складне для нього, його біль, його слабкість — це жінка. Тому що настільки різна психологія, і чоловік ніколи до кінця не зрозуміє жінку, так само, як жінка чоловіка. І так буде завжди. З покоління в покоління, з віків у віки жінка буде возвеличувати чоловіка, окриляти його і знищувати. Усі мої жінки дали мені і те, і інше. Але більше, звичайно, крила.

Андрій Федінчик у шлюбі з відомою українською акторкою Наталкою Денисенко. Свого часу вони зіграли закоханих в серіалі «Клан ювелірів». Кохання в кіно продовжилось в реальному житті. Врешті, Андрій розлучився зі своєю першою дружиною Вікторією й одружився з Наталкою. Зараз пара виховує дворічного сина Андрія

В вас нова дружина, народився син, ви плануєте на цьому спинитись?

Я думав над тим, що ж таке полігамія та моногамія. Чесно кажучи, не знаю. Десь щось пішло не так. Адже це ж не просто так — я раз, і перемкнувся. Просто були нюанси, про які не хотілося б говорити. Виглядає так, начебто я взяв, і пішов. Але ж ніхто не знає, як воно все відбувалось. Я просто скажу, що вже не все було, як мало б бути. І це правильно, що на цьому етапі. Слава богу, мені вистачило розуму та сміливості різати це в самому початку і одразу. А не відкладати, а потім ненавидіти одне одного і на якесь болото все перетворювати. Ми, до речі з Вікою дуже добре спілкуємось, і тільки тому, що зразу були відвертими одне з одним. 

Моя дружина — це саме та жінка, з якою я хотів би прожити до кінця. Хоча вона й сама складна жінка з усіх, з ким мені довелося бути. Ми два полум’я, ніхто нікого не гасить. І при цьому ми шукали одне одного. При такій гостроті спілкування ми б не змогли довго бути поруч, якби це не були справжні сильні, перевірені почуття. Було багато чого, і всякого, але, все рівно, ми не можемо одне без одного. 

Що ж, з особистим життям ми розібрались. Тепер можна поговорити про цікаве. Виявляється, в Україні знімають досить багато фільмів. Але чи можна назвати їх хорошими?

Знімають в нас багато, і як би там там не було, в мене вже є цілий список українських фільмів, хороших не тому, що це українське кіно, і я його підтримую, а тому що це дійсно гідне кіно. Яке може навіть на європейському рівні змагатись з іншими. Таке кіно вже є в Україні, і це радісно. 

Зараз наше кіно ще в стані проб та помилок. Поки. Але треба пройти ще довгий шлях, щоб з’явився постійний потік гарного кіно. Хоча насправді, в кожній країні на кожні сто фільмів, які виходять, десять хороших. Скрізь знімають погане кіно. І Голівуд має провальні фільми, і Росія, і Франція. Та будь яку країну візьміть. Немає такого ніде, щоб був тільки якісний матеріал, а відсотків десять провальних. Навпаки. 

І на все потрібні гроші. В нас це дуже велика проблема, хоч держава й допомагає, але, відверто кажучи, для кіно цього мало. Щоб зробити гарне, якісне кіно, особливо якщо ти робиш замах на історичне, потрібні костюми, зброя, коні, все інше. Це треба виготовляти, а не шукати десь по задвіркам Довженка, що вже розвалюється. Це зовсім інші гроші.

Брак грошей, це зрозуміло. Але як залежить акторський чи режисерський талант від цього? Можливо, в нас так мало гарних фільмів через відсутність яскравих акторів голлівудського рівня?

Чому так відбувається? Знову ж все від фінансів залежить. В нас не може людина, яка має сім’ю, три-чртири місяці безкоштовно вживатись в роль, тренуватись чи ще щось. Він не може собі цього дозволити. Тим більше, що ми далеко не стільки отримуємо, як за кордоном. Ти знявся в одному фільмі, отримав два мільйони, і можеш готуватися до чого завгодно до наступного разу. В Голлівуді є таке поняття, як актори методу. Таких акторів насправді дуже небагато. Наприклад ДіКапріо. Якщо хтось грає з ним в одній стрічці, то мусить підписати угоду, що буде дивитися йому в очі лише в моменти спільної роботи. Що відбувається далі? Коли закінчується сцена, ти мусиш опустити очі і навіть не дивитись в його бік. Чому? Це здається дивним, але ж ні. Наприклад, якщо ви пам’ятаєте «Острів проклятих», де ДіКапріо просто шалену роль зіграв. Щоб утримувати в собі цей градус, він постійно в роботі знаходиться на майданчику. Його ніхто не повинен відволікати. В нього окремий вагончик, до нього ніхто не підходить, його оберігають, він просто сидить, він постійно в роботі, він думає, думає, думає. Він зробив одну сцену і далі вже метикиує, його ніхто не має права чіпати і навіть дивитись на нього, щоб не відволікати від роботи. Оце рівень. Так працюють там деякі актори. І ти не те, що заговорити з ним не можеш, ти реально, навіть дивитись йому в очі не маєш права, щоб не відволікати його. А в нас буває таке, що ти приїздиш на зйомку, і навіть загального акторського вагончика немає. Актори сидять на стільцях на вулиці, і ти не можеш побути один. Все вкладається й впирається в гроші. І в нас, напевне, інакше ніколи й не буде. Тому що Америка покриває своїми фільмами весь світ, і вони можуть собі дозволити потратити сто мільйонів. Ми ж, максимум, можемо продати фільм у Казахстан, Білорусь, Росію, тобто в країни близького зарубіжжя з, якими в нас багато спільної історії. 

Але ж якби Україна могла похвалитися талановитими акторами, режисерами, гарними ідеями, то, можливо й закордонні інвестори знайшлися б? 

А я розповім одну історію, дуже сумну. У Жана Рено був проект, який він тут продюсував. Я не пам’ятаю, на якій саме кіностудії, але це було в павільйонах однієї з них. Він прийшов на знімальний майданчик, де його ніхто не чекав. Він не попередив про свій прихід. Так випадково вийшло, що він прийшов якраз на обід. А усі їдять з одноразових ланч-боксів. Пластикові виделки. Жан Рено, побачивши це, просто озвірів. Він почав кричати на усіх, мовляв, вони знущаються, отримали стільки грошей, а людей, акторів годують з пластику. Виконавці злякались, побігли на кінокухню, попросили порцеляновий посуд, залізні виделки, і все швиденько поміняли. Але ж це просто позор. Куди йдуть гроші? А ми говоримо про акторів методу. Ось так це в нас відбувається.

Поки всі в нас бачать кіно, не як момент культури чи мистецтва, а момент нажитися. Але треба ж якось по людськи, навіть якщо яй крадеш…

А Жан Рено покричав, зрозумів ситуацію, зрозумів, з ким має справу. І навряд чи захоче ще тут робити якісь інвестиції. 

Що ж, як би там не було, кіно в нас все ж знімають і без Рено. І в вас величезна фільмографія. А в яких жанрах зніматись цікавіше?

Насправді, навіть з точки зору свого сприйняття, зніматись в історичному кіно набагато цікавіше. В мене був випадок, коли я приїхав на «Крути» і в цей же день були зйомки бою. Це було не в мій перший знімальний день, і там вже було дуже багато масовки, знімались хлопці з Нацгвардії. Чоловік триста-чотириста задіяно. І я приїхав, коли вже навіть сцену якусь відзняли. Я забіг в свій вагончик, одягнув костюм, загримувався, вихожу — стара станція Крути, поле, кінниця йде озброєна, полігон такий масштабний, наче ти потрапив в минуле. В мене аж мороз по шкірі. Якісь кулемети стоять, і все це якось розгортається, закручується, окопи, ці молоді студенти в таких окулярчиках, ще якісь старовинні елементи. І справжній паровоз, старий, на вугіллі. В такому антуражі працювати — це круто. Інша справа, який фільм врешті вийшов. Але ж не все від нас залежить.

Чого прагнете досягти в своїй роботі? Можливо, якась роль, чи фільм? Чи все вже відбулося?

Головного фільму мого життя ще не було. А про ролі… насправді «Крути», хто б там що не казав про фільм, роль там в мене хороша. Вона зовсім не притаманна мені, і мені здається, що вона в мене вийшла. От окремо роль — мені за неї не соромно. Бо відмітили і знайомі, і друзі, і критики і режисери. Гарна робота, гідна, зробили все, як планували з режисером.

А загалом — хочу працювати так, щоб не перетворити творчість на професію. Отримувати задоволення і рости. Не сісти в крісло, коли ти розумієш, як це все приблизно зробити: отут такі мазочки, вони вже в тебе в арсеналі, все в тебе напрацьовано… Оце вже смерть. До такого я б не хотів прийти. І цього поки й немає. Я досі на мандражі, і досі не можу перебороти поріг хвилювання перед камерою, про яке забули багато артистів. Це вбиває паростки творчості. Коли ти відносишся до цього, як до бізнесу. Не хочу нікого образити.

Вас часто використовували в фільмах, як героя-коханця. Проте останні ваші ролі далекі від романтичних почуттів. Подобається грати негідників?

Через те, що мені частіше доводиться грати героїв-коханців, звичайно, я дуже радий, що мене зараз стали запрошувати та ролі негідників. Був такий, можливо, не дуже хороший проект «Опер за викликом». Я там зіграв цікаву роль страшного, можна навіть сказати, маньяка. Хоча мені це зовсім не властиво і навіть зовні мене не ідентифікують з такими персонажами, але мені дали цю роль зіграти. І мені подобається ця тенденція, що я потроху від ролей «хороших хлопців» відходжу. Так теж не можна — одні й ті ж ролі, одні й ті ж прийоми. В «Крутах» в мене персонаж неоднозначний, там до кінця не можна його повністю зрозуміти, хто він, на кого працює. Не можна сказати, позитивний чи негативний це герой. Далі в мене вийде «Чорний ворон», я там грав атамана Завірюху. Це історична особистість. Не хочу спойлерити, але там теж дуже неоднозначний персонаж. На виході вже «Інший Франко»… Напевне, щось в мені «зламалось»… Щось хороше в мені «зникло», тому що почали на ролі негідників запрошувати.

Я добився всього, чого добився, лише тому, що я працював. Я не можу сказати, що я талановитіший за інших. Але дуже багато акторів в нас сидять без роботи. На роль можуть розглядати актора, який удвічі талановитіший за мене, але він десь вип’є, десь щось нюхне, потім скаже, що в нього сьогодні немає натхнення. Кому таке треба? Краще візьмуть трохи слабшого актора, і будуть знати, що він працюватиме всі дванадцять годин. Я просто роботящий актор, а це в нашій справі, виявляється, важливо.

Будьте першим, хто прокоментував "Актор Андрій Федінчик про українське кіно, ДіКапріо, гроші та головну жінку свого життя"

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*