Уже 10 років в репертуарі Житомирського обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги з успіхом йде моновистава «Жінка в STYLE JAZZ» режисури Наталії Тімошкіної.
Журналісти «Times.ZT» поспілкувалися з головною героїнею вистави – Заслуженою артисткою України Мариною Демб про «ювілей» «Жінки в STYLE JAZZ», історію створення вистави, а також про роботу театру в умовах війни.
«Ідея створити таку виставу виникла спонтанно. В якийсь момент я підійшла до режисерки Наталії Тімошкіної, бо хотілося щось творити, не сидіти на місці, і сказала: “А давайте спробуємо моновиставу?”. Вона відповіла: “А давай. Шукаємо матеріали”. Ми почали шукати матеріали, нічого такого цікавого не траплялося і потім, випадково, знайшли п’єсу “Жінка в стилі осінь”. Ми прочитали цю п’єсу, вона нам сподобалася і ми наважилися на таку мистецьку авантюру. Чому авантюру, бо моновистава – це справді авантюра, нахабність з мого боку, і відповідальність з боку режисера. Тому що один актор протягом півтори години на сцені – складно і відповідально», – розповідає акторка.
За словами Марини Демб, найважчим під час створення вистави було відпустити себе та вийти за власні межі:
«Ця вистава взагалі підлаштована під мене. Мій персонаж доволі складний, ексцентричний. У мене не було якогось конкретного образу, я нікого такого не знала в житті. Це був зібраний образ. Безумовно в ньому є те, що є в мені. Актори і працюють ось із цим своїм багажем: характер, темперамент, все те, чим ти володієш. І це все в твоїй внутрішній скарбничці лежить, і для ролі ти витягуєш все, що тобі потрібно. На момент, коли ми створювали виставу, я пам’ятаю, наскільки мені було складно відпустити себе, щоб виходити за межі. Саме над цим я працювала».
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2023/03/90612836_1472587976256146_1488847007249334272_n-1024x683.jpg)
Тема складної долі жінки на думку актриси – вічна, тому вже стільки років поспіль вистава залишається актуальною:
«Це така тема, яка буде завжди актуальною, яка чіпляє за живе – це тема жінки, тема життєвої невлаштованості, самотності. Хоча моя героїня і заміжня, і має сина, подруг, і навіть коханців. Вона при цьому самотня, нещаслива, нереалізована, і від такого страшного набору всього вона починає творити якісь справи, які їй би хотілося. Але як дізнаємося в кінці – все це був сон».
Вистава побудована таким чином, що глядач максимально переноситься в атмосферу не лише співпереживаючи героїні, а і фізично, адже все побудовано в форматі театр-кафе. Публіка є невід’ємною частиною вистави, такою собі, реальною декорацією.
«Вистава інтерактивна. Це театр-кафе. Саме для цієї вистави ставляться столики, стільці, горять свічки, глядач п’є вино і дивиться виставу. Все відбувається ніби на борту літака, і під час вистави моя героїня взаємодіє з глядачем. Є декілька таких моментів, де я конкретно спілкуюся з глядачами і залучаю їх до дії. Будь-який інтерактив все одно буде в тих межах, які ми пропрацювали з режисером. Але театр – це щось містичне, атмосферне, і енергетика в залі буває різна і інколи вона напряму залежить від глядача. І від цього, і в тому числі від мого стану і настрою, залежить як пройде вистава, і який у глядача буде післясмак від неї. А сюжет завжди незмінний».
Відгуки про виставу здебільшого позитивні, проте як розповідає Марина Демб, за 10 років ситуації були різні:
«За 10 років було багато чого. Цей інтерактивний момент починається з того, що я запрошую на повільний танець будь-якого чоловіка з зали. Далі я розповідаю цьому ж чоловіку свій сон, наливаю каву, і пригощаю його. І тут трапляється різне: якщо чоловік із дружиною, то може бути неадекватна реакція, бувало таке, що жінка всю виставу після цього моменту сиділа відвернувшись. Було таке, що телефонували до театру і з’ясовували, що це таке, що я хотіла відбити у когось чоловіка.
А декому навпаки дуже сподобалося. Була така подружня пара, вони приходили декілька разів і щоразу сідали все ближче до сцени, і сіли так, щоб я запросила врешті її чоловіка на танець. Але загалом за 10 років я отримала багато позитивних відгуків за цю виставу від глядачів, а також від колег. Почути приємне від них інколи навіть цінніше, бо вони дивляться на твою гру, а коли розумієш, що вони вже дивляться не на твою роботу, а на виставу – це вартує дорогого».
Також на виставу завітав автор п’єси, і залишився у приємному шоці від побаченого:
«До нас приїхав якось автор п’єси. Ми хвилювалися, але в нього було однозначно позитивне сприйняття, він був в приємному шоці. Почути схвалення від автора – дуже приємно. І взагалі, ця вистава по Україні більше ніде не йде, тільки в нашому театрі. 10 років для моновистави – це дуже великий термін. Я її раніше дуже часто грала, доки не сказала, що не можу так часто, бо треба час на відновлення, і ще ж інші вистави були. Але принаймні 1 раз на місяць ця вистава точно була.
Це мрія кожного актора зіграти моновиставу, але це найскладніше в кар’єрі. Ти один, ти як є. Неважливо, що у тебе сталося, як ти почуваєшся, ти виходиш один, тобі немає від кого підзарядитися, і щоразу мені має вистачити сили, енергії, пам’яті, і це така відповідальність. Глядач купив квитки, можливо хтось вперше прийшов до театру. Тому я щоразу дуже хвилююся, але можу сказати, що реалізована і щаслива на всі 100%, хоч є куди рости та піднімати планку».
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2023/03/90010303_1472588096256134_5259237361471979520_n-1024x683.jpg)
Марина Демб ділиться, на початку війни думала, що театр більше нікому не потрібен. Проте, зараз це місце, де люди можуть на якийсь час відволіктися від усього і повернутися до попереднього життя. Особливо це важливо для дітей, чия психіка зараз страждає найбільше:
«Коли війна почалася, ми всі думали, як бути далі. Декілька місяців не було взагалі нічого. Потім ми почали відновлювати роботу. Весною грали в Навколокультурному просторі, бо в нашому театрі не було готове укриття. Зараз вже глядач приходить у драмтеатр. Щоразу повна зала. Нам просто люди дякують за те, що вони відчувають себе живими, що вони на якусь годину приходять сюди відволіктися від усього і повернути себе відчуттями в мирне життя. Так само діти. У нас зараз дуже багато переселенців, нам є кого відновлювати, особливо дитячу психіку. І ось повна зала дітей, і я бачу, що вони на цю годину стають тими дітьми, якими вони були до війни. І тоді я зрозуміла, що ось наша ніша, яку ми маємо заповнювати – лікувати душі та серця, і свої, і людей.
Ми завжди зі сцени дякуємо нашим бійцям і дякуємо людям, що вони знаходять не тільки час, а і психологічний ресурс прийти до театру, незважаючи на те, що зараз купа проблем: немає грошей, війна в країні, невідомо, що буде завтра і в будь-який момент пролунає повітряна тривога. Попри це все, глядачі приходять до нас, і ми їм завжди вдячні, бо інакше ми без них не живемо. Ми все робимо тільки для глядача».
Нагадаємо, у селі Бичева на Житомирщині влаштували ярмарок та концерт на підтримку ЗСУ (ФОТО).
Будьте першим, хто прокоментував "Акторка Марина Демб про «ювілей» вистави «Жінка в STYLE JAZZ» і місію житомирського драмтеатру під час війни "