Акторка Марина Демб про «ювілей» вистави «Жінка в STYLE JAZZ» і місію житомирського драмтеатру під час війни 

Уже 10 років в репертуарі Житомирського обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги з успіхом йде моновистава «Жінка в STYLE JAZZ» режисури Наталії Тімошкіної. 

Журналісти «Times.ZT» поспілкувалися з головною героїнею вистави – Заслуженою артисткою України Мариною Демб про «ювілей» «Жінки в STYLE JAZZ», історію створення вистави, а також про роботу театру в умовах війни. 

«Ідея створити таку виставу виникла спонтанно. В якийсь момент я підійшла до режисерки Наталії Тімошкіної, бо хотілося щось творити, не сидіти на місці, і сказала: “А давайте спробуємо моновиставу?”. Вона відповіла: “А давай. Шукаємо матеріали”. Ми почали шукати матеріали, нічого такого цікавого не траплялося і потім, випадково, знайшли п’єсу “Жінка в стилі осінь”. Ми прочитали цю п’єсу, вона нам сподобалася і ми наважилися на таку мистецьку авантюру. Чому авантюру, бо моновистава – це справді авантюра, нахабність з мого боку, і відповідальність з боку режисера. Тому що один актор протягом півтори години на сцені – складно і відповідально», – розповідає акторка.

За словами Марини Демб, найважчим під час створення вистави було відпустити себе та вийти за власні межі:

«Ця вистава взагалі підлаштована під мене. Мій персонаж доволі складний, ексцентричний. У мене не було якогось конкретного образу, я нікого такого не знала в житті. Це був зібраний образ. Безумовно в ньому є те, що є в мені. Актори і працюють ось із цим своїм багажем: характер, темперамент, все те, чим ти володієш. І це все в твоїй внутрішній скарбничці лежить, і для ролі ти витягуєш все, що тобі потрібно. На момент, коли ми створювали виставу, я пам’ятаю, наскільки мені було складно відпустити себе, щоб виходити за межі. Саме над цим я працювала».

Тема складної долі жінки на думку актриси – вічна, тому вже стільки років поспіль вистава залишається актуальною: 

«Це така тема, яка буде завжди актуальною, яка чіпляє за живе – це тема жінки, тема життєвої невлаштованості, самотності. Хоча моя героїня і заміжня, і має сина, подруг, і навіть коханців. Вона при цьому самотня, нещаслива, нереалізована, і від такого страшного набору всього вона починає творити якісь справи, які їй би хотілося. Але як дізнаємося в кінці – все це був сон».

Вистава побудована таким чином, що глядач максимально переноситься в атмосферу не лише співпереживаючи героїні, а і фізично, адже все побудовано в форматі театр-кафе. Публіка є невід’ємною частиною вистави, такою собі, реальною декорацією.  

«Вистава інтерактивна. Це театр-кафе. Саме для цієї вистави ставляться столики, стільці, горять свічки, глядач п’є вино і дивиться виставу. Все відбувається ніби на борту літака, і під час вистави моя героїня взаємодіє з глядачем. Є декілька таких моментів, де я конкретно спілкуюся з глядачами і залучаю їх до дії. Будь-який інтерактив все одно буде в тих межах, які ми пропрацювали з режисером. Але театр – це щось містичне, атмосферне, і енергетика в залі буває різна і інколи вона напряму залежить від глядача. І від цього, і в тому числі від мого стану і настрою, залежить як пройде вистава, і який у глядача буде післясмак від неї. А сюжет завжди незмінний». 

Відгуки про виставу здебільшого позитивні, проте як розповідає Марина Демб, за 10 років ситуації були різні: 

«За 10 років було багато чого. Цей інтерактивний момент починається з того, що я запрошую на повільний танець будь-якого чоловіка з зали. Далі я розповідаю цьому ж чоловіку свій сон, наливаю каву, і пригощаю його. І тут трапляється різне: якщо чоловік із дружиною, то може бути неадекватна реакція, бувало таке, що жінка всю виставу після цього моменту сиділа відвернувшись. Було таке, що телефонували до театру і з’ясовували, що це таке, що я хотіла відбити у когось чоловіка. 

А декому навпаки дуже сподобалося. Була така подружня пара, вони приходили декілька разів і щоразу сідали все ближче до сцени, і сіли так, щоб я запросила врешті її чоловіка на танець. Але загалом за 10 років я отримала багато позитивних відгуків за цю виставу від глядачів, а також від колег. Почути приємне від них інколи навіть цінніше, бо вони дивляться на твою гру, а коли розумієш, що вони вже дивляться не на твою роботу, а на виставу – це вартує дорогого». 

Також на виставу завітав автор п’єси, і залишився у приємному шоці від побаченого: 

«До нас приїхав якось автор п’єси. Ми хвилювалися, але в нього було однозначно позитивне сприйняття, він був в приємному шоці. Почути схвалення від автора – дуже приємно. І взагалі, ця вистава по Україні більше ніде не йде, тільки в нашому театрі. 10 років для моновистави – це дуже великий термін. Я її раніше дуже часто грала, доки не сказала, що не можу так часто, бо треба час на відновлення, і ще ж інші вистави були. Але принаймні 1 раз на місяць ця вистава точно була. 

Це мрія кожного актора зіграти моновиставу, але це найскладніше в кар’єрі. Ти один, ти як є. Неважливо, що у тебе сталося, як ти почуваєшся, ти виходиш один, тобі немає від кого підзарядитися, і щоразу мені має вистачити сили, енергії, пам’яті, і це така відповідальність. Глядач купив квитки, можливо хтось вперше прийшов до театру. Тому я щоразу дуже хвилююся, але можу сказати, що реалізована і щаслива на всі 100%, хоч є куди рости та піднімати планку». 

Марина Демб ділиться, на початку війни думала, що театр більше нікому не потрібен. Проте, зараз це місце, де люди можуть на якийсь час відволіктися від усього і повернутися до попереднього життя. Особливо це важливо для дітей, чия психіка зараз страждає найбільше:

«Коли війна почалася, ми всі думали, як бути далі. Декілька місяців не було взагалі нічого. Потім ми почали відновлювати роботу. Весною грали в Навколокультурному просторі, бо в нашому театрі не було готове укриття. Зараз вже глядач приходить у драмтеатр. Щоразу повна зала. Нам просто люди дякують за те, що вони відчувають себе живими, що вони на якусь годину приходять сюди відволіктися від усього і повернути себе відчуттями в мирне життя. Так само діти. У нас зараз дуже багато переселенців, нам є кого відновлювати, особливо дитячу психіку. І ось повна зала дітей, і я бачу, що вони на цю годину стають тими дітьми, якими вони були до війни. І тоді я зрозуміла, що ось наша ніша, яку ми маємо заповнювати – лікувати душі та серця, і свої, і людей. 

Ми завжди зі сцени дякуємо нашим бійцям і дякуємо людям, що вони знаходять не тільки час, а і психологічний ресурс прийти до театру, незважаючи на те, що зараз купа проблем: немає грошей, війна в країні, невідомо, що буде завтра і в будь-який момент пролунає повітряна тривога. Попри це все, глядачі приходять до нас, і ми їм завжди вдячні, бо інакше ми без них не живемо. Ми все робимо тільки для глядача».

Нагадаємо, у селі Бичева на Житомирщині влаштували ярмарок та концерт на підтримку ЗСУ (ФОТО).