Київ, нечисть і одне зламане упередження

Якось так сталося, що моє знайомство з сучасними українськими авторами (Дяченків не рахую) почалося з абсолютно графоманського роману. Бездарне, недолуге, якесь недороблене фентезі на багато років відбило в мене бажання брати щось подібне до рук, надто великим було розчарування. Але ці “чорні чари” розвіялися, коли я отримала в подарунок книгу української авторки Світлани Тараторіної “Лазарус”.

Я чомусь очікувала побачити збірку легенд, міфів, казок  та інших нісенітниць з міського фольклору. Але виявилося, що це не тільки фентезі, а ще й історичний  детектив. Книга складається з шістьох кримінальних “справ”, які розслідує чиновник з особливих доручень Тюрін. Дія відбувається в Києві 1913 року. Проте більш-менш знайомий нам історичний Київ населяють не тільки люди.

Не подумайте, що моє упередження проти українських авторів аж бігом розвіялося, як тільки я розгорнула книгу. З перших сторінок  я відчула запашок Акуніна. Але й не дивно, бо ж та сама Російська імперія і ті ж поліцейські чини, та й часи пізньофандорінські. Захвату це не викликало, але я планувала бути поблажливою. Бо авторка точно не графоманка. 

Але далі стало тільки гірше. Через перші 50-60 сторінок доводилося буквально продиратися, постійно заглядаючи в кінець книги. Бо саме там міститься словник нечисті, пояснення до зооморфних видів, а ще історичні коментарі. Звісно, цим можна було б і знехтувати, але я добросовісний читач. Тим паче, що серед нелюді зустрічалися геть незнайомі, а про зооморфів і говорити нічого. Отак чортихаючись я встановила, що авторка вправно підмішала до фентезі реальні події, злочини, мешканців тогочасного Києва і України.

Далі справа пішла веселіше, але додатковими закладками, про всяк випадок, я запаслася.

Гарне, легке чтиво, з яким чудово можна скоротити час дороги чи очікування, полежати десь на сонечку. Цікаві оповідки, які будь-якої миті можна спокійно відкласти, а потім знову повернутися. Герої, як на мене, пласкі, наче фігурки з картону. А от атмосфера тогочасного Києва, описана в книзі, мене причарувала.

Багато побутових, вуличних сцен, які відбуваються в знайомих місцях, топоніми, що й досі збереглися, а ще безліч історичних подробиць, які роблять Київ Тараторіної живим, цікавим, загадковим. 

Трохи позаздрила авторці, якій в процесі написання “Лазаруса” певно довелося перекопати купи архівних документів, історичних довідок, міських легенд і побрехеньок. 

Не скажу, що “Лазарус” став для мене книжкою року. Не скажу навіть, що мені сподобалося в ньому все. Але він зробив те, чого не змогли десятки інших книжок: змусив мене по-новому поглянути  на українське фентезі, а ще мені захотілося бодай ненадовго зазирнути до справжнього Києва 1913 року. 

ДІАНА МІНАЄВА

Діагноз: “Епоха божевілля”