Проект ESCAPE: Закинутий напівкапонір та рятувальна операція (ВІДЕО)

Необхідність створювати оборонні споруди на кордоні виникла ще у 1928 році, після військової паніки 1927 року, коли СРСР опинився перед загрозою війни з Великобританією, Китаєм та Польщею.

Саме такою лінією оборони була «Лінія Сталіна». В Радянському Союзі вона не мала такої офіційної назви, «Лінією Сталіна» цей комплекс укріпрайонів називала західна преса та німецька пропаганда, згодом ця назва набула широкого поширення. Систему вузлових оборонних споруд на кордоні СРСР, що складалася з укріпрайонів від Карельського перешийка до берегів Чорного моря, почали будувати в 1928 році.

«Лінія Сталіна» – оборонна лінія загальною протяжністю 1850 км; між укріпрайонами були залишені проходи (довжина ліній укріпрайонів 1200 км). Спочатку були побудовані 13 укріпрайонів: Карельський, Кінгісеппський, Псковський, Полоцький, Мінський, Мозирський, Коростенський, Київський, Новоград-Волинський, Летичівський, Могилів-Подільський, Рибницький, Тираспольський.

Ці укріпрайони були протяжністю від 50 до 150 км по фронту та включали передові позиції і перешкоди глибиною до 12 км і основні позиції глибиною близько 4 км. По можливості, їх фланги прикривалися природними перешкодами, і кожен укріпрайон повинен був прикривати важливий маршрут.

У 1938 році почалося будівництво ще восьми нових укріпрайонів між вже існуючими: Островський, Себежський, Слуцький, Шепетівський, Ізяславський, Старо-Костянтинівський, Остропольський, Кам’янець-Подільський.

В 1939-1940 роках після включення до складу СРСР Західної Білорусії, Західної України, Прибалтійських республік і Бессарабії – «Лінія Сталіна» була законсервована, і приблизно на 300 км на захід почалось будівництво нової «Лінію Молотова». Озброєння з укріпрайонів було знято і здано на склади, а частково передано на нові укріплення. Однак в травні і червні 1941 року «Лінію Сталіна» стали знову приводити в бойову готовність.

За німецькими даними (складеними після захоплення «Лінії Сталіна» в 1941 році), всього на цій лінії (не враховуючи Карельського укріпрайону) було 142 каземати і позиції для польової артилерії (калібру 76 мм), 248 казематів і бункерів для протитанкових гармат (калібру 45 мм) і 2 572 каземати і бункери для кулеметів. Найбільше побудованих споруд було в Мінському укріпрайоні – 33 артилерійських, 114 протитанкових, 401 кулеметний. У деяких же укріпрайонах були відсутні артилерійські позиції (Полоцький) або протитанкові (Мозирський, Коростенський, Летичівський, Рибницький).

Надзвичайно важливу роль в планах відбиття німецького наступу мав зіграти Новоград-Волинський укріпрайон, що прикривав найважливіший київський напрям. Він мав протяжність 120 км і налічував 216 довготривалих споруд. Бойові споруди були в основному розташовані в одну лінію на правому березі річки Случ, тільки в районі Новоград-Волинського і Нового Мирополя ДОТи були ешелоновані на глибину до 4 км, розташовуючись в 2-3 лінії. Укріпрайон не зміг втримати наступ німецьких військ і 7 липня 1941 року танки прорвали оборону в районі сучасного Мирополя. Саме тут частково зберігся напівкапонір – фортифікаційна споруда для ведення флангового вогню в одному напрямку на дві 76-міліметрових гармати. Напівкапонір часто розміщувався впритул до ескарпу – крутого внутрішнього відкосу рову довготривалого або польового укріплення.