Сергій Артьомов: «Хлопці з 79-ої бригади йшли з Міусинська. І ми побачили, які вони пошарпані…»

Люди, які були на війні, сприймають неоковирності та негаразди мирного життя особливо гостро. «Систему треба міняти! Ми, громадські активісти, можемо багато і зробили вже багато. Але що ми можемо на рівні міста? Треба вийти на той пункт, з якого зміни стануть ефективними і невідворотними. Треба заходити у парламент і працювати!» – каже Сергій Артьомов. Ми продовжуємо і завершуємо розмову – першу частину якої ви можете прочитати тут.

Т. Стрільчик: Повернімося у 2014 рік. Як реагували мешканці Донбасу на події, які відбувалися навколо них? Я маю на увазі тих, хто був настроєний вороже проти України та її армії.

С. Артьомов: Ну, для них це спочатку були ніби жарти. І якийсь заробіток. Вони стояли на блок-постах, будували барикади – і за це їм платили. Від 200 гривень, наскільки я знаю. Коли ситуація стала напруженішою, їм стали платити більше. Ну, і коли вже зайшли диверсійні групи росіян, я так розумію, коли дуже все серйозно стало, стрілянина… Там залишилися ті, які на зарплаті. Найманці, які реально хотіли війни. А простіші і слабші – порозбігалися.  

Т. Стрільчик: Коли саме вони зрозуміли, що період крикливої конфронтації з «київською владою» завершився – і почалася справжня війна? Де був цей бар’єр між мирним вчора і воєнним сьогодні?

С. Артьомов: Знаю один випадок. У Слов’янську. Чоловік був реально сепаратистом. Допомагав окупантам серйозно. Він жив у багатоповерхівці. І коли в один «чудовий» день він сидів вдома, коли з боку «сепарів» прилетів снаряд і вся сім’я його загинула, а він залишився один живий… То у нього думка дуже змінилася. Дуже! І він почав дуже серйозно нам допомагати.

Т. Стрільчик: А там було зрозуміло, що прилетіло саме звідти?

С. Артьомов: (усміхається) Там одразу видно: або справа, або зліва! Інших варіантів нема. Те ж саме і в школі. Ми приходили, спілкувалися з дітьми. Викладачі дуже серйозні моменти описували…

Т. Стрільчик: Це було де?

С. Артьомов: Теж у Слов’янську. Викладачі розповідали: окупанти викликали російське телебачення, щоб показувати обстріл з боку ЗСУ. А насправді на даху добре видно, де дірка, звідки снаряд прилетів. Були випадки, що вони спеціально снайперів садили навколо школи. І батьки дзвонили вчителям, і діти добу (!) зі школи не виходили. Тобто, картинку хотіли зробити на дітях для російського телебачення.

Знову ж таки. Люди є різні. Коли ми зайшли у Степанівку – були активні бойові дії, постійні обстріли. І в цей час худоба паслась… Я знав одного чоловіка. Ми в нього у дворі зупинилися. У саду влаштували «лігво» і там відпочивали. Він виходив один. Намагався нарвати помідорів і огірків на городі. Ми питаємо: «А де всі люди?» Він каже: «У підвалі сидять!» Діти і жінки весь час ховалися. І у них не було їжі… Ми з хлопцями один сухпай на п’ятьох ділили. А решту їм віддавали.  

Т. Стрільчик: Чому ви це робили?

С. Артьомов: Ми розуміли, що це цивільні. Їх треба якось захищати. Навіть казали їм: «Давайте ми вас вивеземо на «велику землю»! А вони: «Ні, тут наш дім. Не поїдемо…»

Т. Стрільчик: Чи були випадки, які Вас особисто дуже глибоко вразили?

С. Артьомов: Була одна ситуація… Ми йшли маршем, щоб випустити 79-ту, яка була в оточенні. Хлопці з 79-ої бригади йшли з Міусинська. І ми побачили, які вони пошарпані… Ми йшли туди, а вони звідти. Ми зрозуміли, що нас чекає.

Т. Стрільчик: Зрозуміли, що з вами буде те ж саме…

С. Артьомов: …У кращому випадку. Бо дуже серйозні бої були там. І ті пацани нам кажуть: «Хлопці, куди ви їдете? Там ср…ка повна! Ми тільки звідти!» Мої солдатики так дивляться на мене – а я не знаю, що їм сказати… Наша колона рушила. Ми їдемо, і хвилин 15 повна тиша. У них шок. У мене шок. Треба якось ситуацію розслабити. І я кажу – хлопці, конкурс на кращий анекдот! Якраз їхали через поле – і «гради» почали крити…

І ще. Знаєте, дуже страшно, коли залишаєшся сам.

Т. Стрільчик: В якому смислі?

С. Артьомов: Ну, їхали разом, з дивізіоном, з батареєю. А тут раптом сам. Колесо пробило. Чи заглохла машина. І коли ти сам, коли не знаєш, де інші бійці – це страшно… Тоді карт не було, GPS не було, як такого. І всі йшли за командиром наосліп.  

Т. Стрільчик: Цю війну дуже часто називають «війною артилерії». Ви, як артилерист, підтверджуєте?

С. Артьомов: У мене ж багато друзів з піхотних підрозділів. І вони казали: «Ти знаєш, ми тільки зараз зрозуміли, що таке артилерія!» У мирний час ніхто не розуміє, що це таке: «А навіщо ви взагалі потрібні? Піхота – цариця полів!» А тут вони зрозуміли, що таке Бог Війни. Жоден батальйон без артилерії нікуди не виходив. Хоч батарея, але все одно їде.

Нам довелося вчитися вже під час війни. Тільки після цього волонтери почали допомагати. Планшети з таблицями привозили і таке інше. Бо все старе у нас було, ще совдепівське. Ми відчули на своїй шкурі, що з нами не трактористи воюють.

Т. Стрільчик: І не шахтарі з комбайнерами… Ви, етнічний росіянин – воювали фактично проти росіян. І Ви називаєте себе ветераном російсько-української війни. З боку України. Так?

С. Артьомов: (сміється) Це, мабуть, буде цікаво… 2014 року, коли ми зайшли у Слов’янськ, я відкрив «штатку» підрозділу. У мене в штаті було близько 120 хлопців. 85% особового складу мали національність «росіянин». Мабуть, мало хто в це повірить, але 98% з них розмовляли російською. Накази на відкриття вогню віддавалися російською. Всі карти були російською мовою. Але ми воювали за нашу рідну Україну. Це правда.  

Тарас СТРІЛЬЧИК