«Шлях до мрії»: у Житомирі учасник АТО Олексій Стаднік створив футбольний клуб для дітей (ФОТО)

Він народився та виріс на Луганщині,  планував спортивну кар’єру, а став військовим із бойовим досвідом. За плечима 29-річного Олексія Стадніка  турніри й змагання, численні спроби стати професійним футболістом, служба в армії, участь в АТО, остаточний переїзд до Житомира, дві вищих освіти, травми і реабілітація, а врешті –  здійснення заповітної мрії. Сьогодні він  футбольний тренер у власному ФК «Меркурій», який створив у 2020 році. Тут займаються діти віком 10-12 років, і понад усе Олексій прагне бути для них хорошим наставником та другом, який вірить, підтримує і допомагає реалізувати спортивний потенціал.

«Процес становлення спортсмена – довгий і складний. Одного лише бажання замало, потрібно гартувати організм і характер, бути витривалим, наполегливим, фізично підготовленим, незламним. Не кожному дано стати професійним гравцем, але абсолютно кожна дитина  – варта уваги, – відзначає Олексій Стаднік. – Важливо не лише навчати, тренувати, але й мотивувати. Це те, що свого часу не вистачало мені й власне тому й був створений футбольний клуб «Меркурій». Дотримуюся професійного підходу в підготовці, розвиваю фізичні  і футбольні вміння та навики, наголошую на важливості життєвих цінностей – дружбі, підтримці, взаємодопомозі, ділюся історіями і порадами з власного досвіду, а разом з тим мотивую ставати кращими. Переконаний, що саме так і  з’являться майбутні футбольні зірки».

Олексій згадує, що  у своєму дитинстві футболом цікавився мало. Переважно на уроках фізкультури в школі його ставили на ворота. Секцій чи гуртків не відвідував, бо їх просто не було у тому населеному пункті, де хлопець жив із родиною. Вже у  старшому віці сестра, яка мешкала в Луганську, запропонувала завести його на пробне заняття в училище фізкультури. Втім, з першого разу нічого не вийшло: тренер перевірив нормативи і відсіяв бажаючих, серед яких був і Олексій.

«Син маминої подруги, який грав тоді за Полтаву, «підігнав» мені бутси – вони були рвані і різних брендів, – з посмішкою говорить Стаднік. – Але я був налаштований оптимістично і точно не очікував на таке рішення тренера. Тоді й проявився характер,  бо я почав наполягати на тому, аби на мене та інших хлопців подивилися під час гри, щоб побігали по полю, попрацювали з м’ячем. З цього нічого не вийшло, і я повернувся додому та закинув  ідею. У 8 класі якось знов загорівся футболом і почав відвідувати заняття у ДЮСШ в м. Гірське, що за 9 км від дому. Тоді нічого не знав про режими, тактику, але вже розумів, що футболом займатися буду.  Перший тренер – Валерій  Дюба,  буквально душу вкладав у нас, знаходив підхід до кожного,  вмів налаштувати на гру.  Спочатку нас за кілька тижнів підготували до районного турніру, потім був чемпіонат в Луганську, тренування, поїздки, змагання. Нещодавно знайшов його контакти  в інтернеті  і думав зателефонувати, подякувати та розповісти, що теж  займаюся тренерською діяльністю. У пам’яті момент, коли після одного з програних матчів поверталися автомобілем, звучала музика і  було так прикро та незручно, що ми підвели тренера».

У 9 класі перед Олексієм батьки поставили питання щодо подальшої освіти і він пішов навчатися на зварювальника.  Футбол тимчасово відійшов на другий план, з’явився футзал та волейбол. Згодом був товариський матч із досвідченими футболістами, де хлопцю вдалося відзначитися – добре грав, забив гол. Його помітили та запросили навчатися в обласний ліцей-інтернат фізичної культури і спорту  з посиленою підготовкою й тренуваннями 6 разів на тиждень. Багато нині професійних футболістів, зауважує Стаднік,  були вихованцями цього закладу, і зараз один із них грає за житомирське «Полісся».

«Мій тато працював водієм, а мама на шахті. Вони не зовсім поділяли футбольні амбіції, і я розумів, що це просто мрія, яка не буде реалізованою. Є мрія, є бажання, але ніхто з оточуючих мене не мотивував йти далі. Після закінчення навчання в училищі знову вибір: армія чи  технікум. Я вирішив, що сам буду кувати свою спортивну долю і кар’єру, тому кілька місяців витратив на підготовку до вступу в Луганський національний університет ім. Т. Шевченка, факультет фізичного виховання і спорту,  – продовжує розповідати Олексій Стаднік. – Крім підготовки до ЗНО, постійно тренувався, не жаліючи себе, в будь-якому погоду, через «не можу». І я таки вступив на обрану спеціальність завдяки своєму характеру і праці. Коли вивісили результати і стало зрозуміло, що я «пройшов на контракт», зателефонував мамі. Ми порадилися і документи я був змушений забрати, оскільки вартість навчання була на той час для нас непідйомною».

Втім, це випробування було не останнім у житті хлопця, а лише черговою перевіркою на стійкість і впертість. Пройшовши дві ДЮСШ, ДЮФЛ, Луганське обласне вище училище фізичної культури, працюючи з різними тренерами, Олексій вирішує спробувати свої сили у футбольній команді Севастополя.

«Мені 17 років і я кажу батькам про свій намір. Мама збирає сумку і з кількома пересадками  я дістаюся Севастополя, зупиняюся в друга. Попрямував одразу на стадіон. Пояснив мету візиту, але там мене слухали неохоче і зрештою дали телефон тренера, який з командою перебував на зборах. Пообіцяли подивитися  наступного дня, чого так і не сталося. Потім було ще кілька дзвінків, навіть друг телефонував і пояснював ситуацію, що я спеціально приїхав з Луганська і дуже хочу грати. Зустрітися з представниками команди так і не вийшло,  повернувся додому ні з чим», – коментує Стаднік.

Повністю розчарований і розбитий цією поїздкою,  він вирішує йти на «контракт» в армію, аби підзаробити коштів і через кілька років таки вступити в інститут на тренера. Об’їздив військкомати, пропонували «спецназ», проте житлом не забезпечували, тому вибір випав на житомирську 95-ку. Одна із   умов, аби  це була якась спортивна рота, щоб  підтримувати форму.

«Так я вперше потрапив у Житомир і затримався на три роки. Вчився на розвідника і навіть подумати не міг, що потім доведеться стати справжнім бойовим розвідником на війні. Їздив   у відрядження за кордон, служив, але через проблеми зі здоров’ям наступний контракт не підписував. Повернувся на Луганщину, взяв паузу на відновлення і пошук роботи, вже були певні напрацювання в цьому напрямку, але війна  в країні внесла   суттєві корективи», – каже Олексій.

З початку проведення АТО  колишній військовий допомагає побратимам, а згодом і сам повертається до лав ЗСУ в складі 199 навчального центру ДШВ у Житомирі. Разом із підрозділом відправляється   боронити території поблизу Авдіївки, де отримує контузію. З наслідками війни Олексію доводиться боротися й донині. У минулому році переніс лікування і складну операцію по заміні суглоба, кошти на яку оперативно допомогли зібрати небайдужі. Кілька місяців провів на милицях і тепер поступово повертається у звичний режим.

«Виконую вправи у спортзалі, на біговій доріжці, відвідую басейн, розробляю ногу, рухаюся. Днями вперше за тривалий час зміг самостійно вигуляти свого собаку. Всіляко намагаюся відновити активний спосіб життя. Контузії, травми і навіть протез в нозі не можуть зупинити, коли спорт – це улюблена справа життя. Найбільше радію, що зміг повноцінно повернутися до тренерської роботи і ше раз довів собі, що ніщо не може стати на заваді мрії», – констатує Олексій Стаднік.

Ще під час служби у 199 центрі  з іншими  військовими зібрав команду, грали у «Футбольній лізі учасників АТО». Олексію навіть запропонували бути її представником в області. Втім, бажання реалізуватися у спорті все ж виявилося сильнішим за службові обов’язки.

Звільнившись з армії Стаднік починає тренерську діяльність. Закінчує навчання у Поліському національному університеті, а на магістратуру йде в Житомирський державний університет ім. І. Франка, факультет фізичного виховання і спорту.

«Відверто кажучи, майже одразу зрозумів, що нинішню «спортивну кухню» не знаю. Те, що було в часи мого тренування і зараз – різні речі. Робота в спортивній школі була цікавою,  адже я нарешті у своїй стихії, але якихось перспектив там  не бачив. Пройшов стажування, через місяць тренував уже три групи, їздили на турніри. Тоді почав задумуватися про власний футбольний клуб, отримання тренерської ліцензії.

Активно працював, спілкувався, радився і врешті створив громадську організацію, відкрив ФОП, знайшов перший майданчик для тренувань на території школи №14 у Житомирі. У вирішенні багатьох питань допомагав  президент Асоціації футзалу Житомирської області Віктор Таран, – згадує тренер. – Зі мною у «Меркурій» перейшла частина вихованців, інвентар придбав за свої кошти. З цим й стартували. Поле і територію навколо привели в порядок, засипали ями піском. Не вдалося реалізувати проєкт щодо освітлення та огородження, бо особливої підтримки в цьому не було. Та й культура людей, які приходили і влаштовували гулянки біля стадіону, відверто пригнічувала, на зауваження не реагували. Тоді почали пошук нового місця для тренувань і переїхали в Гідропарк. Це унікальна база для занять на свіжому повітрі. Батьки допомогли облаштувати роздягальну, після звернень міська влада встановила прожектори для освітлення. Зараз тренування проводимо з понеділка по п’ятницю після шкільних уроків. Поки  проходив реабілітацію, частина дітей залишила тренування. Зараз у мене вже друга тренерська ліцензія від Асоціації футболу Житомирської області, забирати яку їздив на милицях. Є бажання і  фахова підготовка, все інше поступово надолужимо».

Юні футболісти «Меркурія» вже встигли зіграти у кількох турнірах, з’їздити на збори до моря, відсвяткувати річницю клубу. Не всі з них  думають про спортивну кар’єру, а тренуються для себе, підтримують дружні стосунки з гравцями, разом проводять  вільний час – влаштовують із тренером заходи, турніри по кібер-футболу, тощо.

«Є кілька вихованців, на яких  маю особливі сподівання, і я готовий зробити все від мене залежне, аби так і сталося. Решта – залежить від них. Моя особиста історія успіху – це перш за все про те, що підтримка і мотивація надзвичайно важливі. Треба шукати і бачити таланти, допомагати запалювати футбольні зірки. Кажу це як людина, що пройшла  шлях і не здалася. У ФК «Меркурій» я даю шанс кожній дитині проявити себе, а результат можна досягнути спільними зусиллями і щоденною працею», – каже наостанок Олексій Стаднік.

текст Юлія Демусь

Фото  Олексій Стаднік