Сьогодні — День пам’яті учасника АТО Володимира Юрченка

2 лютого 2015 року обірвалось життя Володимира Юрченка. Серце 46-річного чоловіка не витримало переживань за своїх побратимів, які відстоюють незалежність України.

Підполковник у відставці Володимир Миколайович Юрченко від початку війни на сході України – з літа 2014р. – покинувши свій будівельний бізнес, за покликом серця почав їздити у найгарячіші точки АТО в якості волонтера. Неодноразово доставляв продукти, військове спорядження і ліки в Донецький аеропорт, с. Дебальцеве, с. Піски, вивозив поранених, потрапляв під кулі, артобстріл.

Уперше чоловік не зустрічав Новий рік із сім’єю, а в день на­родження доньки вже ввечері поїхав в зону АТО. Не приїхав і на Різдво до батьків – все казав, що нашим воякам необхідна допо­мога, що нам треба перемогти. Володимир підтримував тих, хто на війні, геть забувши про себе. Двічі був поранений. Лікувався в м. Харкові. Навіть на лікарняному ліжку Володимир постійно тримав зв’язок зі своїми колегами-волонтерами. Згодом чолові­ка перевезли до м. Житомира. Він почувався вже краще, проте несподіваний сердцевий напад вирвав його з життя.

Народився Володимир 3 жовтня 1969 року в сім’ї інженерів, його дитинство пройшло у с. Кашперівка що на Київщині. Після закінчення восьмого класу твердо вирішив стати військовим і вступив до Ленінградського суворовського училища. Пізніше навчався ще в Полтавському командному училищі зв’язку, звід­ки за розподілом потрапив в Амурську область.

Після розпаду СРСР Володимир разом із сім’єю повертається в Україну і одразу починає службу в 95-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних сил Укра­їни. Спочатку був командиром роти, потім – зам. командира ба­тальйону, на пенсію пішов із посади начальника штабу баталь­йону.

Володимир Миколайович був світлою, доброю людиною. Пе­ребував там, де сотні вояків найбільше очікували на допомогу. Саме в таких екстремальних умовах найповніше виявляються високі моральні та професійні якості цих мужніх людей – волон­терів, які з ризиком для власного життя рятують наших захис­ників.

Герої не вмирають!