Якщо це – рай, то що тоді пекло? | Times ZT

Якщо це – рай, то що тоді пекло?

Шоста година ранку. І вперше я прокидаюся без будильника щаслива. Встаю з ліжка, одягаю шовковий халатик. Кидаю погляд на стіл, де вже стоїть теплий сніданок. Подумки дякую коханому за нього, посміхаючись.

Беру зі столу чашку запашної кави і йду на терасу. Бачу, як в нашому дворі бігають домашні улюбленці.

Потім повертаюся в кімнату. Шовковий халат повільно спадає, оголюючи тіло. Переді мною дзеркало, в якому я не бачу себе. В ньому видно лише мої шрами. Саме воно повертає мене в реальність.

Беру телефон в руки і слухаю повідомлення, записані на автовідповідач. «Ми сумуємо і дуже тебе любимо. Сподіваємося, що тобі там добре, наша дівчинка…». «Мамо, тато сказав, що ти дуже далеко. Чому він говорить, що ти ніколи не повернешся?». Витираю сльози рукавом кофтини й подумки відповідаю: «Колись побачимося, сонечко. Сподіваюся, що не скоро…»

Видихаю, кладу телефон на місце. Беру пальто і йду… Проходжу повз наш сад і дивуюся, що він такий самий, як там, де ми колись жили всі разом. Я йду до моря. Холодний вітер обдуває лице і розвиває волосся. Знімаю взуття і підхожу ближче до води. Я, шум хвиль і більше нікого. Все.

Шоста година ранку. Я знову прокинулася сама… Халат, сніданок, домашні улюбленці, телефон… «Привіт, мамо. Я закінчив школу. Ти б пишалася мною. Я люблю тебе і дуже сумую… Нам тебе не вистачає.»

 Знову витираю сльози і дивлюся в дзеркало. Знову бачу вже білі шрами, які залишилися після аварїї, яка забрала моє життя багато років назад. Так, я померла. Не знаю, де я. Здається, в раю. Але, якщо це – рай, то що тоді пекло?

Анастасія РОМАНЧУК

Будьте першим, хто прокоментував "Якщо це – рай, то що тоді пекло?"

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*