Янголи серед нас: як лікарі з Житомирщини працюють в умовах бойових дій

Брусилівська лікарня – звичайний медичний заклад у невеличкому селищі на Житомирщині. Тут лікарі приймали пацієнтів, що завчасно записувалися на огляд, чи то з грипом, або ГРВІ, чи з незначними ускладненнями. Хірурги проводили планові операції, а раз на два тижні траплялися пацієнти з гострими апендицитами. 

Втім, все змінилося після 24 лютого. Коли в Україну прийшли російські військові та почали стріляти, скидати бомби та обстрілювати мирні міста ракетами та “градами”. Саме тоді лікарня, яка перебувала за якихось 20 кілометрів від найзапекліших боїв, зіткнулася з наслідками війни.

Без нормального сну лікарі годинами стояли за операційним столом та рятували українських героїв. Рятували військових, які боронили Київщину від російських окупантів, рятували мирних мешканців, які надходили з Ситняків, Ставища, Макарова та Небилиці. Рятували дітей з вогнепальними та осколковими пораненнями.

Мало хто з цивільних лікарів був готовий до умов війни. Але, коли довелося – відкинули усі сумніви та паніку та почали рятувати людські життя. Одним з таких лікарів став Олександр Володимирович, який працює хірургом. Він першим побачив жахи війни та врятував безліч життів.

Каже, психологічно було важко, адже на початку не розуміли, що має бути. Ніхто не працював в таких умовах. 

“Коли надходять діти, військові, коли надходять пацієнти з мінно-вибуховими пораненнями – це важко. Психологічно важко. Але коли ти в лікарні – ти вимикаєш емоції й просто виконуєш свою роботу. Надаєш допомогу”, – каже хірург.

Пацієнти почали надходити вже на початку березня. Спочатку за день було до 10 поранених. Згодом стало набагато більше. Були вкрай важкі пацієнти з пораненнями від мін та осколків. 

“При сортуванні одразу оцінюєш ситуацію. Лікарі працювали відповідно до алгоритму: вкрай важкі пацієнти доставлялися одразу в реанімацію, інші – через рентген службу, а далі направляли в перев’язочну чи маніпуляційну, де вони отримували необхідну допомогу”, – каже пан Олександр.

Були дні вкрай важкі, коли до лікарні привозили до 20 військових та до 10 цивільних. Тож доводилося за кілька годин приймати велику кількість пацієнтів. Лікарі працювали цілодобово. 

“Бували дні, коли не вистачало хірургів. Доводилося викликати другу бригаду. Працювали на двох операційних столах. Були важкі торакальні травми, травми кінцівок, відкриті переломи. Одразу проводили стабілізацію. Нашим основним завданням було стабілізувати пацієнтів. Слава богу нам це вдалося. 95 % всіх хто до нас надійшов – залишилися живі. Наша команда професійно спрацювала, що анестезіологи, що хірургічне відділення”, – каже хірург.

Разом з тим, говорить лікар, важко бувало не так фізично, як психологічно. Адже у кожної людини своя психіка. У когось вона сильніша, тож хтось витриваліший, у когось навпаки. Найважче було, коли привозили поранених дітей. 

“Якщо до мене дитя поступає з осколковими пораненнями, і я знаю, що мені потрібно врятувати життя – у мене психіка відключається. Коли ти без наркозу зашиваєш поранення трирічній дитині, бо у неї голова від осколків посічена, а наркоз немає часу давати, бо за дверима ще багато пацієнтів. А це дитя мені потім говорить: дядя, мене комарик перестане скоро колоти? Кажу – перестане. Головне, що вони потім це забувають. Заговориш, даси іграшку в руки і все добре. Але це індивідуально в кожного. Мені потрібно було вийти з закладу, щоб на деякий час вимкнути розум. Я прийшов додому – порубав дрова і стало легше”, – згадує нещодавні події Олександр Володимирович.

Найкраще трималися наші військові, – каже хірург. І це допомагало навіть лікарям. Їх сила та жага перемоги додавала наснаги й лікарям. Попри травми та поранення, хлопці рвалися у бій та просилися на виписку.

“Хлопці наші, слава богу з позитивним настроєм. Питають: док, коли я вже в стрій? Комусь кажу: ти завтра, ти – через місяць, а ти – через пів року. Головне, що ви живі!”, – резюмував він.