З Болгарії до України або happy end з присмаком смутку: частина перша

Сповнена відчаю і в дикому розпачі я металась хідником серед чудової, приязної, сонячної та затишної Варни, час від часу вискакуючи на дорогу та виглядаючи таксі. На відміну від Житомира, у Варні таксі не тільки багато, але ще й можна спинити автівку просто посеред вулиці. Та жодної машини на широкому проспекті не було. Тобто автівок було багато, вони мчали повз, і серед них жодного, жоднісінького таксі. Цього просто не могло бути, але саме це й відбувалося. А час, якого в мене залишилося обмаль, спливав з неймовірною швидкістю.

Отже я метушилась поблизу якоїсь зупинки, готова от-от вголос розревітися, кидалась на дорогу просто під колеса машин, час від часу розмахуючи руками, щось кричала в опущені вікна водіям, а коли мене не чули чи робили вигляд, зверталася прямо в небеса. Я не пам’ятаю, що саме в ту мить я їм бубоніла, проте до відкритих погроз Творцю, Богу, Всесвіту, чи хто там ще влаштував мені цю халепу, я утримувалась, бо мала дуже прозору надію, що от-от під’їде таксі і я встигну…

І ще пригадую неймовірну тугу за Україною, яка просто дев’ятим валом час накривала мене в ті хвилини. Я ще ніколи так не тужила за рідною домівкою, за нашою невлаштованістю, роздратованістю і всіма іншими негараздами, перелік яким можна було б вести без кінця. Не знаю, що це зі мною було. Переважна більшість українців переконана, що в Європі все набагато краще. І це цілком об’єктивно, проте я хотіла в Україну, бо люблю саме її, просто так, ні за що. Розповідати про все це словами набагато довше і складніше, ніж просто відчути.

Мій відпочинок у Болгарії тривав всього п’ять днів, проте за цей невеличкий час я встигла страшенно знудитися. Курорт Золоті Піски – доглянутий, ошатний, приязний, приємний, дуже комфортний і цілком європейський. Переважна більшість відпочивальників – німці, французи, поляки. Я не зустріла жодного співвітчизника, а російськомовні відпочивальники вели себе пристойно, бо приїхали з Прибалтики. Усі ввічливі, толерантні, майже усміхнені. Болгарія ж взагалі дуже схожа на Україну, просто трохи компактніша. Тут тобі ліси, річки, гори, море, і все на відстані десятка кілометрів. Наші мови дуже схожі, болгари користуються кирилицею, так що порозумітися чи щось прочитати і зрозуміти можна взагалі без проблем.

Відпочинок виявився «пенсіонерським», трохи розважали екскурсії, проте не надто і не надовго. Власне на погуляти, подивитися, скупатися в морі та трохи позасмагати мені б вистачило і двох днів. Проте довелося насолодитися відпочинком сповна, бо транспортне сполучення між Україною та Болгарією виявилося дуже-дуже обмеженим. Починаючи з вересня між нашими країнами практично неможливо знайти прямих перельотів, потягів, здається, теж немає. Довелось добиратися автобусом. Проте й тут не обійшлося без проблем, бо курсують вони далеко не щодня. Я рахувала спочатку дні, а потім години, коли вже нарешті усядусь в автобусне крісло та поїду додому.

Отже з готелю я вибралась заздалегідь. За моїми підрахунками, до відправлення в мене б мало залишитись ще з півгодини, ну мінімум хвилин двадцять.

Таксист, що віз мене до вокзалу, виявився поліглотом, ми чудово поспілкувалися дорогою. Від нього я дізналася, що живописні вулички в центрі Варни, якими так приємно гуляти чи просто посидіти в якійсь кав’ярні – велика проблема для місцевих. Будинки там переважно минулого чи позаминулого століття, цікаві, привабливі і дуже потребують ремонтів дахів, стін, комунікацій. Це було

близьким та знайомим, а ще нагадало, що часто за гарними фасадами криються не надто гарні речі. Переважна більшість мешканців таких будинків – пенсіонери, а мінімальна пенсія у Болгарії лише 100 євро. І хочу зауважити, що вартість продуктів в місцевих магазинах рази в два-три вища від наших. Про комунальні послуги не скажу, проте які тут можуть бути ілюзії?

Отак за теревенями ми швиденько дісталися вокзалу, я подякувала водію, він дістав мою валізу і ми розпрощались. Проте мої пригоди лише починалися.  

До Варни я приїхала посеред ночі, цього ж разу день лише збирався перейти у вечір, тому я не одразу збагнула, що замість автобусного я опинилась на залізничному вокзалі. А коли до мене дійшло, мій таксист вже зник у невідомому напрямку. Тут же з’ясувалась ще одна неприємна новина, потягів чи не було, чи взагалі мало, отже ніяких таксі там не чергувало. Я кинулась на вулицю до дороги, клянучи себе за три пляшки болгарського вина, які я купила для друзів у подарунок і які суттєво додали ваги моїй валізі. Торохкотячи колесами по побитому асфальту, я допхалася до дороги, втішаючи себе тим, що в мене ще є трохи часу, а таксі в місті багато. Думку про те, що я не знаю, як далеко ці два вокзали знаходяться одне від одного, я обережненько оминала.

Проте час спливав, таксі не було, і я готова була впасти на асфальт і почати дригати ногами, заливаючись слізьми, бо якщо я не встигну на свій автобус, то наступний буде тільки через кілька днів чи може й більше.

Сидіти ще в Варні в мене вже не було сил, я хотіла додому. І от – радість-радість! До зупинки під’їхала автівка з зеленим вогником. Він не дотягнув до мене кількох метрів, і в машину сів якийсь чолов’яга. У розпачі я кинулась до таксі з дурним вереском «Візьміть мене!!!! Мені дуже-дуже треба!!!! Я запізнююсь!!!!». Водій пригальмував поруч і спитав, куди мені треба. «На вокзал», «Ти на вокзалі», «Ні, автобусний». Він на якусь мить замислився: «Я не візьму. Але хвилин за п’ять–шість повернусь». Мені на очі навернулись сльози, цих хвилин у мене вже не було.

Лягти і вмерти просто тут і зараз я не могла, бо ще залишався якийсь час і автобус ще стояв десь на вокзалі, отже вмерти я вирішила вже після того, як в мене не залишиться жодного шансу.

Продовження читайте у частині другій.

Діана МІНАЄВА

Фото: мережа Інтернет