З Болгарії до України або happy end з присмаком смутку: частина друга

Продовження матеріалу. Першу частину цієї історіїї читайте за посиланням.

Я продовжувала метушитись, ставила комусь на небі якісь ультиматуми, вмовляла, майже погрожувала суїцидом. А що ще я мала робити?

Я рідко впадаю в такий відчай, бо завжди є чітке розуміння, що спочатку треба спробувати усі варіанти, а коли нічого не спрацює, тоді вже панікувати і влаштовувати істерику. Зазвичай на якомусь етапі проблеми починають вирішуватись, і до істерики справа просто не доходить. Проте тут в мене не було жодного варіанту. До наміченого самогубства я ще мала кілька хвилин (тут мали б бути смайлики), а потім збиралася вирішити, чи вмерти просто так, чи під колесами чиєїсь машини.

Неподалік від мене на лавці сиділи два бомжі. На відміну від наших, в цих погляди були осмислені і коли я опинялась до них обличчям, вони мені підбадьорливо посміхались. Бомжі мене не дуже зацікавили, традиційно брудні і смердючі, проте моє мотання взад-вперед по хіднику їх розважало. Час від часу вони коментували мої дії, виясняючи одне в одного, плачу я вже чи ще ні. За якийсь час вони заходилися мене втішати, пояснюючи, що таксі неодмінно буде, буквально за дві хвилини. Я в це вже не вірила, бо якійсь невідомій  мені силі чомусь потрібно було, щоб я застрягла у цьому «псевдо раю». І тепер я намагалась вияснити, для чого це потрібно. Невідомі сили єхидно помовкували, мовляв, сама розберись. А тим часом бомжі разом зі мною почали виглядати таксі, і коли на горизонті з’являлось щось схоже, радісно вигукували. Але таксі не було.

Бомжі геть активізувались і вирішили навести інтернаціональні контакти. Вони підійшли знайомитись і одразу перейшли до справи: «Дай два леви». Лев – це болгарські гроші, згідно курсу два леви дорівнює одному євро. На той момент я була настільки емоційно виснажена, що просто мовчки полізла до кишені і вигребла усі болгарські монети, що мала. З’ясувалось, що до двух левів там ще чогось не вистачає і один з бомжів продовжив канючити. «Геть як вдома» – промайнула думка. Бомжі не відставали і таки змусили мене вступити в перемовини. Я пояснювала їм, що маю ще десять левів, проте вони мені потрібні, щоб заплатити за чудо, тобто за таксі, і я не впевнена, що мені і цих грошей вистачить. Про заникані євро я дипломатично промовчала. Врешті у Болгарії ще літо, не замерзнуть і з голоду не помруть, а застрягти тут, аби ощасливити місцевих бомжів – це вже занадто. Мала бути якась інша місія в цій халепі.

Не знаю, чи мали бомжі якийсь містичний зв’язок з космосом, проте майже одразу, як я віддала весь дріб’язок, з-за рогу з’явилось таксі. Це був той самий водій, який обіцяв повернутись за кілька хвилин. Автівка була на протилежному боці дороги, але ми, вже всі втрьох, здійняли страшенний галас, аби привернути увагу водія. Нас розділяло кілька смуг руху і дві суцільні лінії між ними. Не знаю, чи ми настільки активно плигали та вимахували руками, чи так голосно репетували, але водій нас помітив і засміявся. Не скажу, що в мене відлягло від серця. Кожен водій знає про табу на перетин двох суцільних смуг, а до розвороту було далеченько, і там світлофор, який працював у досить довгому режимі. Я з тугою оцінювала, скільки ще часу знадобиться водієві, щоб дістатись до нас.

Мушу відмітити, що дороги в Болгарії переважно хороші, а водії дуже дисципліновані і ввічливі одне з одним. Попри активний трафік, я жодного разу не бачила справжньої пробки, а зараз саме була година пік. І тут водій мене вразив у самісіньке серце. Він швиденько роззирнувся у вікно і щодуху перетнув ці дві кляті суцільні, спинившись прямо поруч з нами. Бомжі вітали цей незаконний маневр криками та аплодисментами, я ж просто роззявила рота.

Нарешті я в машині, валіза у багажнику, бомжам на прощання повітряний поцілунок, бо вже майже рідні.

Я поняття не мала, скільки минуло часу, і скільки в мене ще є, чи вже взагалі немає. Щось утримувало мене весь цей час від того, щоб дістати з кишені телефон та поглянути на годинник. Нервова напруга не відступала, і тепер з мене просто потоком лилися питання: «А ми встигнемо? А вокзал далеко? А скільки часу їхати? А пробки в місті бувають?» І так далі. Водій мовчав. А коли йому набридли мої теревені, повідомив: «Встигнемо. Якщо тільки будемо їхати». Натяк був більш ніж прозорий, та я й сама розуміла, що мене несе, але стулити рота було вище моїх сил: «Так, я розумію, я зараз неодмінно замовкну, це в мене нервове», і ще купа слів, якими я виправдовувалась, проте не затикалась. Водій простягнув мені пачку цигарок. І хоч я вже давно покинула цю не дуже корисну звичку, я бігом вхопила одну, розуміючи, що це мені, можливо, допоможе замовкнути. В Болгарії курять усі і скрізь, таксі не виняток.

Цигарка допомогла, і хоч руки ще тремтіли, я вже мовчки диміла у вікно і роздивлялась навколишні вулиці. За якийсь час водій запитав: «Квиток є?»» «Так», «Документи є?» – «Так. Все під рукою». «Це головне», – водій говорив короткими рубанами реченнями, без будь-яких емоцій в голосі. І я зрозуміла, що мене це заспокоює набагато більше, ніж цигарка. А таксист продовжував: «Виїзд з вокзалу один. Я його перекрию машиною. Автобус спинимо. Якщо він вже поїхав, доженемо». Я мовчки кліпала очима і не знала, що й сказати. Проте відчула неймовірне полегшення, бо коли поруч є чоловік, що здатен вирішити проблему, жінка може розслабитись. Він все зробить сам.

За якийсь час водій знову завів розмову, поцікавившись, що я робила у Болгарії і як мені сподобався відпочинок. Не знаю, чому, але я сказала те, що думала: «В вас дуже гарно, проте дуже нудно. А Варна дуже сподобалась». «А я ненавиджу це місто», – сказав таксист. Я здивувалась, а він пояснив чому. Трохи більше року тому на дискотеці вбили його чотирнадцятирічного сина. Стусонули чимось в спину, я не зрозуміла чим, а уточнювати не насмілилась, стільки болі було в його голосі. А після всього тіло хлопчини скинули з шостого поверху. За одну мить радісна Варна потьмяніла в моїх очах. Я пригадала стрічку Фейсбуку, яка тривалий час просто рясніла страшними звістками про смерті молодих хлопців, наші цвинтарі з безліччю свіжих могил. Я роздивлялась світлини вбитого хлопчини і заливалась слізьми. Високий, мускулястий, він був чемпіоном Болгаріїї з ММА, його вбили. Батько з точністю до дня знав, скільки часу минуло після тієї страшної події. Я мовчки плакала, бо розуміла, що немає таких слів, які б могли хоч якось втішити цю людину, що якби палко я не бажала, його біль не відступить і я не зможу взяти на себе хоч якусь його краплину. Я запитала, чи знайшли вбивць. Відповідь мене просто, вибачте за тавтологію, вбила: «Ніхто й не шукав. Зі мною взагалі ніхто не розмовляє. Тут ніхто не працює, все вирішують гроші».

Забувши про час, і про автобус, і про свої проблеми, я намагалась хоть щось збагнути про цей світ. Марно.

Отак ми і дістались автовокзалу. Крізь сльози в очах я побачила примарно розмитий величезний двоповерховий автобус, біля нього стояв натовп з валізами, а водій захрипшим голосом щось пояснював комусь з пасажирів.

«Йди та переконайся, що це твій автобус. Я почекаю», – сказав мені водій.

Не вірячи власним очам, я прочитала напис на лобовому склі «Київ–Варна», спитала в когось з пасажирів, чи це автобус до Києва, перепитала у дівчинки-стюардеси те ж саме. Всі запевняли, що автобус їде до Києва. Я радісно помчалась до таксі. Поруч з автівкою стояв водій, він вже встиг дістати мою валізу з багажника, і тепер радісно посміхався мені назустріч. Ми встигли.

Я кинулась йому на шию, я була йому настільки вдячна, що словами це не могла передати. Автобус відправився з вокзалу з п’ятнадцятихвилинною затримкою.

Я вже кілька тижнів дома. Я щодня згадую цю людину, щодня дякую йому і за нього долі. Через усю цю нервову метушню я забула спитати його ім’я. Проте він чомусь і досі не йде з моїх думок. Нехай так і буде.

Діана МІНАЄВА

Фото: мережа Інтернет