У мирному житті він – ювелір, вона – педагог-організатор. Зустрілися у період проведення АТО на сході країни, закохалися та одружилися. Коли у родини народився син, чоловік прийняв рішення більше не продовжувати військову службу, але з початку повномасштабного вторгнення росіян знову став на захист країни.
Днями у подружжя народилася донечка. Зізнаються, аби не війна не знають, чи наважалися б ще на одну дитину. Окрім спільного сина, в обох є доньки від попередніх шлюбів, але їхня Христина сама обрала з’явитися на світ у такий складний для кожного час.
Любов та Віталій Дем’янчуки – родина із Хорошева. Таких як вони в Україні тисячі – роз’єднані війною, та їх історія особлива: демонструє, що кохання здатне подолати все.
«Коли росія напала на Україну в 2014-му я займалася волонтерською діяльністю – готувала разом з іншими дівчатами із Хорошева різні смаколики і передавали військовим на фронт. На той час я вже була розлучена, у Віталія теж не склалося з особистим. Він виконував завдання у зоні проведення АТО. Почали спілкуватися телефоном, потім особисто зустрілися. Я була швидше як психолог – слухала, давала поради, стримувала емоційні пориви.
В певний момент виникли почуття і почалися наші стосунки, – пригадує Любов. – Ми одружилися, народився син, йому зараз п’ять років. Старша донька від попереднього щлюбу також живе з нами. До 24 лютого ми були щасливою сім’єю. Я працювала асистентом вчителя, чоловік займався ювелірною справою. У Хорошеві це досить поширена професія. Напевно, кожен другий чоловік працює з камінням, робить огранку. У перший день повномасштабного вторгнення російських військ Віталій добровільно прийняв рішення знову йти воювати.
Ми з дітьми залишалися вдома, але через кілька днів над будинком вже літали ракети. Було страшно, тож чоловік наполіг, що маємо виїхати за кордон.
Там пробули близько п’яти місяців, але вирішили повернутися додому. Весь цей час зв’язок з ним підтримували лише через інтернет, після повернення – телефоном. Ми сумували одне за одним, зустрітися за рік вдалося буквально кілька разів. Це було корострокові відпустки по три дні, але й цьому раділи безмежно. Навчальний процес відновився. У Хорошівському ліцеї №1 я зайняла посаду педагога-організатора. Це дуже рятувало, бо весь час була серед дітей, могла відколіктися від думок про війну, заряджалася енергією учнів, ми разом проводили різні заходи, впроваджували благодійні ініціативи на підтримку ЗСУ».
Любов Дем’янчук тривалий час була кореспонденткою місцевої газети «Прапор», звідки отримала відрядження у Львів, де проходив майстер-клас по створенню короткометражних фільмів. За збігом обставин, на навчаннях у цій місцевості якраз тоді перебував і Віталій. Вони змогли зустрітися, а невдовзі дізналися, що чекають на поповнення. Обоє звістці зраділи, та куди щасливішими були старші діти, адже про сестричку мріяли давно.
«Донька вже натішилася братиком і хотіла, щоб можна було комусь заплітати косички. Син казав, що нам потрібна дівчинка, бо ще одного такого шкодника як він, я не витримаю. Наполягав, що у нас війна і потрібно народжувати дітей. Дивуюся, звідки така мудрість у 5-річної дитини, – додає Любов. – Діти говорили мені це давно. Я ж пояснювала, що треба дочекатися тата з війни, але сталося все краще, ніж могли мріяти чи планувати».
Вагітність жінки простою не була. Через медичні показники кілька разів лежала на збереженні в Житомирському обласному перинатальному центрі. Востаннє – два місяці поспіль. Увесь цей час старшими дітьми опікувалася бабуся – мама Любові, разом з якою проживають.
Чоловік – на передовій. У грудні-січні був у самому пеклі – в Бахмуті. З ним не було зв’язку 10 днів. Від хвилювань і постійного стресу дружина місця не знаходила, а коли врешті отримала довгоочікуваний дзвінок, дізналася, що він поранений.
У квітні побачила сюжет про нього на центральному каналі у випуску «ТСН». У тому ж таки Бахмуті молодший сержант Віталій Дем’янчук врятував з-під завалів побратима – майора Андрія Соломонюка. Заради цього довелося ризикувати життям, дістаючи пораненого під постійним ворожим обстрілом. Сам військовий отримав контузію і поранення в ногу. Після лікування у різних госпіталях бійцям вдалося зустрітися знову і вони ще хочуть познайомити між собою членів своїх родин. Тим паче, в одного з них народилася донечка.
«Перед пологами я встигли поїхати на кілька днів додому, побачитися з дітьми, а потім зібрала речі та на 38-му тижні повернулася у медзаклад. Буквально в той же день – 19 липня, після обстежень мені повідомили, що буду народжувати, – веде далі Любов Дем’янчук. – Дуже дякую черговій бригаді лікарів, які прийняли пологи професійно і легко. Окрема вдячність лікарці Оксані Миколаївні та акушерці Валентині Броніславівні. До речі, мені потім акушерка повідомила, що коли записувала, то наша донька стала тисячною народженою дитиною у перинатальному центрі. Віталію дали відпустку і він встиг вже побачитися з донькою. Їм’я їй обирали всі разом. Кожен писав свою пропозицію на папірці і потім тягнули. Переміг варіант старшої доньки. Нас виписали, тож поїхали додому знайомитися із рештою родини. Матимемо ще трохи часу набутися всі разом».
Юлія Демусь
Загартовані війною: житомирянка народила двійню під звуки сирени та вибухів
Будьте першим, хто прокоментував "Про війну, кохання, героїзм і нове життя: історія родини Дем’янчуків із Хорошева (ФОТО)"