Краєзнавчий музей у Вигнанці на Житомирщині (ФОТО)

Свого часу Любов Бугай закінчила Вінницький державний педагогічний університет ім.М.Коцюбинського і вже понад 30 років працює вчителем історії та правознавства у Вигнанській філії Стрижівського ліцею в Житомирській області.

Вона однією з перших на Любарщині ініціювала створення Краєзнавчого музею на базі закладу освіти, де нині можна побачити близько тисячі різноманітних експонатів – вишиті рушники та сорочки, хустки, картини, монети, колекція корисних копалин (зразки запасів вапняків, піску, граніту, покладів глини) та археологічні знахідки, побутові речі домашнього вжитку (від прядки, діжі для тіста, рубля для прасування до бательні, терниці й солом’яника), кам’яні і дерев’яні (реманент для обробітку землі – ціп, мотовило, лопата, коромисло, жорна, ступа тощо) знаряддя праці, ін.

Все це тривалий час збирала власними силами, а також долучалися односельчани, приносили учні. Офіційно свою роботу музей розпочав у вересні 2010 року, 2015-му зареєстрований і поставлений на облік Житомирським обласним центром туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді, а у 2021 році йому було присвоєно звання «зразковий», відзначено дипломами Міністерства освіти і науки за вагомий внесок у справу виховання молоді, відродження та примноження культурних надбань та історичної спадщини українського народу, пропаганду пам’яток історії, культури і природи, формування та збереження музейного фонду України.

Від початку свого існування головною особливістю цього Краєзнавчого музею було і залишається те, що екскурсії тут проводять самі школярі. Зокрема, функціонує школа юних екскурсоводів, а її учасники, які одночасно є й пошуковцями (досліджують та вивчають місцевий матеріал для подальшого використання), щороку беруть участь конкурсах різного рівня на звання кращого екскурсовода. У 2019 році вони стали лауреатами обласного конкурсу.

У стінах музею проходять тематичні екскурсії та виставки, вечори-пам’яті, години мужності, зустрічі з цікавими земляками, презентації, фольклорні дійства «Андріївські вечорниці», тематичні історичні години, заочна відеомандрівка «Моє рідне село – найкраща у світі сторона», історичний екскурс «Історичне минуле нашого краю», а також сюди приїздять під час семінарів вчителі та керівники навчальних закладів.

До карантинних обмежень і початку повномасштабної війни, каже Любов Бугай, часто зустрічали гостей і розповідали їм про історію села Вигнанка на прикладі збережених та представлених експонатів. Нині поступово відновлюють свою діяльність і знову запрошують на безкоштовні екскурсії всіх бажаючих, до уваги яких 9 основних розділів: «Корисні копалини», «Унікальні знахідки», «Предмети побуту» (передані Данилко Н.О., Левчук Ф.Х., Кіндер О.М.), «Знаряддя праці», «Народна вишивка», «Куточок бойової слави Другої світової війни» (відзнаки, нагороди, значки, фотографії, копії документів, зброя), «Нумізматика» (монети від IV ст. до 1915 року: срібні римські денарії, польські злоті й монети російської імперії), «Наші односельчани – учасники АТО й ООС», «Картинна галерея».

Найстаріші експонати у музеї – цінні артефакти, знайдені під час розкопок на території населеного пункту: крем’яні знаряддя праці (рубила, ножі, скребки, сокири, відщепи, кам’яні нуклеуси, розтиральники, прясельця). Ще тут можна бронзовий наконечник і справжній козацький кухоль. Особлива гордість Краєзнавчого музею Вигнанської філії Стрижівського ліцею – гали (скляні кулі для прасування тканини). До винайдення прасок такими кулями українці прасували рукава сорочок, плахт, делікатну білизну. Для цього гал нагрівали в окропі і, поки скло було гаряче, качали кулею по зволоженій тканині, яку тримали розтягненою в руках. Гали виготовляли не з високоякісного скла, яке йшло на мистецькі гутні вироби, а із залишків виробництва.

«Про наш музей можна розповідати багато, але, як кажуть в народі, краще раз побачити все на власні очі. Він створювався з метою системного висвітлення історичного процесу, подій, які мали місце в житті та побуті населення, що проживало на території Вигнанки. Головне завдання – формування у підростаючого покоління розуміння нерозривного взаємозв’язку минулого, сучасного і майбутнього України, вивчення, охорона і пропаганда пам’яток історії, культури і природи рідного краю, – наголошує Любов Бугай.

– Протягом останніх років ми облаштували окремий розділ, де розповідаємо про героїв сьогодення – наших односельчан, які стали на захист країни у період від 2014 року та до сьогодні. Почесне місце в музеї займає прапор, подарований учасником бойових дій, випускником школи 1993 року Володимиром Мельником, з підписами воїнів. На вході у музей відвідувачів зустрічає справжня картинна галерея. Це оригінали полотен авторства односельчан – художників-аматорів Володимира Лисака та Петра Каплюка, картини уродженця села Провалівка Степана Домінюка і Василя Замеги з села Іванківці, роботи невідомого художника з села Остропіль Старокостянтинівського району Хмельницької області, які малював на замовлення вигнанчан.

Вражає красою, додає музею настрою і барв розділ «Народна вишивка», де зібрали близько 200 вишитих рушників (передані Зубко О.П., Дугай Р.В., Щерба З.М.), скатерок, сорочок, серветок і покривал, виконаних в різних техніках, кольоровій гамі. Є серед експонатів і два моїх родиних рушники. Один із них – весільний, на якому є чоловіча і жіноча сторони, а другий мав релігійне призначення. Вишитий рушник – це та річ, без якої немислима Україна. Ним прикрашали ікони, двері, фотографії рідних. Важливі події в житті людини не обходилися без вишитого рушника. Наші рушники такі гарні, барвисті, бо вишивалися із любов’ю, пошаною.

Візерунки на них – то справжні дива, створені ниткою, покладені хрестиком чи гладдю. Із розповідей своєї бабусі я дізналася, що вишивати рушник треба з чистою думкою, світлою душею, з піснею. Тоді такі рушники завжди будуть оберегом для оселі. Народилась дитина – вмотують в рушник. Іде хлопець в армію – мати проводжає рушником.

На сватання в’яжуть рушником старостів, під час весілля – молодим руки. Помирає людина – і в останню дорогу її проводжає рушник, бо його кладуть на віко під хліб, в’яжуть на хрест. Зустрічаючи гостей, теж підносимо хліб – сіль на рушникові. Рушники можна читати так, як читають книги. Треба лише розумітися на орнаментах. Власне, із знання свого родоводу починається кожна людина. А корені кожного із нас – з батьківської домівки, з материнської пісні, з тих вишитих рушників. Народні традиції, звичаї завжди були мудрими вчителями, але, як це не прикро, наше покоління їх майже зовсім не знає. Тому ми спробували трохи виправити це, створивши Краєзнавчий музей, фонди якого постійно поповнюються, адже пошуково-дослідницька робота не припиняється».