«Де моя дитина?..» День втраченого Щастя

1 3 777x437 - «Де моя дитина?..» День втраченого Щастя

«Серцебиття немає…» Ці слова назавжди закарбувалися у моїй пам’яті. Далі – операційна, дві важкі операції, реанімація, апарат штучного життєзабезпечення, дренажі, безкінечні крапельниці, цілодобовий нагляд лікарів… Чеки з аптек із сумами, які шокують. І повна зневіра, повне розчарування і небажання жити…

Одна справа – читати страшні історії з життя людей, яких не знаєш особисто. Зовсім інша – самій стати героїнею хорору. Ще 2 місяці назад я, як і сотні житомирянок, була щасливою майбутньою мамою, яка з нетерпінням чекала на появу маленького янголятка.

«Мій синочок, моє щастя, моя радість!» – думала я, погладжуючи свій живіт. Сповнена надій, малювала в своїй уяві зустріч з «бейбіком». Численні аналізи та обстеження показали, що його життю та здоров’ю нічого не загрожує. «Дитина розвивається добре, відповідає терміну вагітності». Ці слова мене радували та заспокоювали. Малюк створював приємні клопоти: борсався ночами у животі, нагадував про себе стрімкими змінами настрою, апетиту, виганяв за оновленням гардеробу…. На той момент життя було прекрасним і розпланованим приблизно на 20 років вперед, адже на мене чекав мій синочок: дитячий садок, школа, університет…

Але того дня все змінилося. Навіть зараз ще не віриться в те, що ці події відбулись насправді. Ще півгодини назад я сиділа за робочим столом. А зараз вже лежу на лікарняній кушетці, терплю страшний біль і молю Бога, щоб все було добре.

Дуже дивна, як на мене, поведінка лікарів – метушитися над пацієнтом і мовчати. Уява не має кордонів, тому не отримуючи відповіді на свої питання, я почала панікувати. І почула жахливу правду: «Серцебиття немає… дитини більше немає…»

2 2 - «Де моя дитина?..» День втраченого Щастя

…Можливо, десь за кордоном вся увага направляється на людину. Читала, що з жінками, які втратили дитину на великих термінах, працюють психологи. Для них облаштовують спеціальні кімнати для прощання з крихітками, роблять все, щоб зменшити цей нестерпний біль жінки. У нас все по-іншому. Мені навіть не дали його побачити. Я досі не знаю, яким він з’явився на світ. Чомусь думаю, що більше схожий на мене, ніж на чоловіка… На екрані останнього УЗД було таке ж кругленьке личко. І він махав мені ручкою. Хоча… Можливо, це тільки здалося мені.

Після переводу з реанімації до звичайної палати – майже всі медсестри післяпологового відділення, ніби змовившись між собою, влаштували мені якийсь дикий флеш-моб. Вони постійно заходили з одним запитанням: «А де ваша дитина?»

І справді: ДЕ МОЯ ДИТИНА?..

Ні, я вдячна лікарям реанімації за їх турботу і самовідданість, але людський фактор все ж переміг. Постійно відчувала, що мені щось не договорюють, щось від мене приховують, уникають багатьох запитань. Більш-менш все стало зрозуміло після виписки. Змінено термін вагітності в документах, приховано деякі медичні подробиці, почалось кивання один на одного… Гарне відношення до мене зменшувалось пропорційно до кількості поставлених до лікарів питань. В голосах вже відчувався холод, знервованість, злість і бажання швидше закрити тему.

Вони не хотіли зіпсувати собі статистику? Мій син став просто цифрою у їхніх звітах? На їхнє щастя, в мене не було ні моральних, ні фізичних сил з ними воювати. Втраченого вже не повернеш, так само не повернеш людяність тим, хто її втратив. Боротися з лікарською круговою порукою так само безглуздо, як стріляти в небо. Винних все одно не буде. Лікарі пологового будинку наполягали на тому, що було неправильне ведення вагітності у жіночій консультації і це призвело до важких наслідків. А ті навпаки – вигороджуючи себе, звинувачували кого завгодно. Вже промовчу про те, що після виписки з лікарні, мене направили знову до жіночої консультації, а там моя медична картка чи то загубилась, чи то ховалася під замком…

Виходячи з пологового будинку, я подумала, що у такі місця потрібно приходити з кимось: з чоловіком, сестрою, мамою, та хоч із чортом у ступі! З тим, хто допоможе знайти вихід. Не вихід взагалі, а вихід з приміщення. В такий момент хочеться, щоб хтось взяв тебе за руку і просто вивів звідти.

 Є старий жарт: вагітною після пологів ще ніхто не залишався. Але життя «жартує» жорстокіше. І тепер розумієш, як ніхто – не кожна жінка після пологів стає мамою…

Орина МАРКЕВИЧ

 

Постскриптум від редакції. Цим матеріалом ми відкриваємо нову рубрику «Особисте». Орина дуже хотіла написати про те, що мучить її. Певний час вона вагалася, але все ж зібрала волю в кулак – і ось винесла свій крик душі на розсуд читачів. Будь-які слова підтримки, які ви напишете у коментарях нижче – додадуть Орині сил та надії. Бережіть себе і не залишайте в біді інших людей!

Ви можете й самі написати у цю рубрику. Те, що ви хочете сказати світу. Те, що у вас глибоко всередині – але рветься назовні. Зв’язатися з редакцією можна через розділ «Контакти».

9+
  • 12
    Поширили:

2 коментарів до "«Де моя дитина?..» День втраченого Щастя"

  1. Маленький штрих. Незважаючи на особисту трагедію – Орина з чоловіком допомогли Вікторії Шилюк, переказавши кошти для її лікування.

    1+
  2. Як маму, жінку, цей крик душі проймає і зачіпає за живе… Щастя Вам та спокою.

    2+
Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*