Два фільми Тарантіно, які ви обов’язково повинні подивитися (ФОТО 18+)

Я не належу ні до фанатів творчості Квентіна Тарантіно, ні до його хейтерів. Фанати, захлинаючись слиною, розкажуть вам, що це видатний кіномитець сучасності, ім’я якого можна поставити в один ряд з Кубріком, Стоуном, Копполою, Спілбергом і Кемероном. Фанати неодмінно згадають про «унікальні діалоги Тарантіно» – і годинами коментуватимуть улюблені епізоди зі «Скажених псів» чи «Вбити Білла». Хейтери скорчать гидливі фізіономії і скажуть, що Тарантіно – мізантроп і нездара. Який знімає криваву маячню для невибагливого бидла. І сам залюбки грає різних придурків та збоченців.

Але і те, й інше – неправда.

Правда в тому, що Тарантіно знімає треш

Треш це не жанр. Це особлива стилістика, яка може «перетравити» будь-який жанр: драму, комедію, детектив, трилер тощо. Чому режисер обрав саме цю стилістику – невідомо. Але він із завзяттям маніяка використовує її вже майже 30 років. Без сумніву, у Тарантіно є талановитий треш – такий, як хрестоматійне «Кримінальне чтиво». Видовище тут тримається на динамічному сценарії з великою кількістю яскраво прописаних персонажів.

Але є також треш слабкий і безпорадний – наприклад, «Доказ смерті» з Куртом Расселом у головній ролі. Ця стрічка більше скидається на короткометражку, яку жадібні продюсери штучно розтягли до повного метру. Героїв мало. Реальної дії максимум на півгодини. Фільм при цьому якимось дивом триває… 114 хвилин.

До речі, жадібні продюсери це сам Квентін Тарантіно та його дружок Роберт Родрігес, ще один великий любитель трешу. Стрічка «Доказ смерті» замислювалася як одна з частин великого фільму «Грейндхаус». Другу частину («Планета страху») зняв Родрігес. Але, незважаючи на гучні прізвища – «Грейндхаус» провалився в американському прокаті. Компанія-виробник з горя примусила режисерів/продюсерів перемонтувати свої фільми, додавши хронометраж. Після чого випустила «Доказ смерті» та «Планету страху» в прокат поодинці.

Треш карикатурний і треш толерантний

Є у Тарантіно треш карикатурний: «Безславні виродки». Хейтери переконані, що режисер тут просто злісно пореготав – і з німців, і з французів, і з євреїв, і з Голокосту. Так це, чи ні – стверджувати не берусь. Але факт залишається фактом: бездарний сценарій (зі сценами, які навіть з умовностями треш-стилістики виглядають відверто ідіотськими) – не можуть врятувати ані Бред Пітт, ані Крістоф Вальц, ані Діане Крюґер.

В останні роки Тарантіно вдарився у толерантний треш. «Толерантний» – це той, що ніби бореться з расизмом. Як саме бореться – добре видно на прикладі фільму «Джанґо вільний». Усі негри в фільмі – позитивні герої, нещасні жертви білих колонізаторів. Майже всі білі – расисти-дегенерати. З цієї причини, вочевидь, головний позитивний негр вбиває багато білих, в тому числі безвинних людей, в тому числі жінок. Та ще й їздить верхи на кобилі-блондинці.

У треш-вестерні «Мерзенна вісімка» Тарантіно неввічливо плює у бік американської кінокласики («Чудова сімка»). У цьому фільмі, як можна зрозуміти з назви, всі «козли»: і білі, і чорні. Але сюди режисер для чогось вставив довгу і тупу сцену, де негр докладно розповідає білому дідусеві, як він примусив сина білого дідуся до орального контакту зі свої пенісом… Це дало привід хейтерам висунути проти Тарантіно нове звинувачення: (латентний) гомосексуаліст. Який стає немічним творчим імпотентом. 

«Одного разу в Голлівуді»

І раптом з режисером сталося щось дуже хороше. Щось таке гарне, що змусило його вдруге у житті відмовитися від трешу. І зняти «тепле лампове» драмеді.

«Одного разу в Голлівуді» переверне ваше уявлення про історичне кіно. Якщо вам хтось у 100500-й раз каже, що «історія не має умовного способу» – знайте: це брехня. Має. Доведено останнім фільмом Тарантіно.

Бред Пітт, Леонардо Ді Капріо, Марґо Роббі. Здається, що Квентін Тарантіно освідчився у коханні усім трьом – з такою любов’ю показані на екрані їхні персонажі.

Але головна пристрасть режисера це 1969 рік, коли йому було лише шість. Велика частка бюджету у 100 мільйонів доларів пішла на відтворення цієї наївної епохи, яка купається у розслабленій атмосфері штату Каліфорнія. Машини, одяг, продукти, цигарки, афіші, зачіски і навіть чобітки на ногах героїні Марґо Роббі – все у канонічній відповідності з кінцем 60-х.

Я не даватиму спойлери на сюжет розкішного в усіх смислах фільму «Одного разу в Голлівуді». Я вірю, що ви його ще не дивилися. Ну, або якщо й дивилися – то не дуже уважно. Але рекомендую перед переглядом освіжити у пам’яті, хто такі Роман Поланскі та Чарльз Менсон. Щоб краще розуміти контекст.     

«Джекі Браун»

Хочете знати, коли Тарантіно відмовився від трешу вперше? Це сталося 1997 року, коли він випустив кримінальну драму «Джекі Браун». Злі язики кажуть, що фільм вийшов гарним саме через те, що сценарне втручання самого Тарантіно було мінімальним – бо кіно поставлене за романом Елмора Джона Леонарда.

Фільм вдалий не лише з художньої точки зору, але й з комерційної. При кошторисі 12 млн. доларів – бокс-офіс «Джекі Браун» склав 72 мільйони. У фільмі чудовий кастинг: Пем Ґрієр, Бріджит Фонда, Роберт де Ніро, Роберт Форстер, Семюел Лірой Джексон та ін.

Ніякої «боротьби з расизмом» – хоч у фільмі багато чорношкірих акторів, а головну героїню грає мулатка. Ніякої звичної «тарантінщини» з дешевими потоками фальшивої крові. Але відірватися від екрану шансів у глядача небагато – настільки майстерно закручена фабула, настільки чесно грають актори.

Цілком можливо, що ви, як і я, під час фінальних титрів подумаєте: «Чорт! І хто ж заважав клятому збоченцю Квентіну зняти ще хоча б пару таких класних стрічок?..»     

Тарас СТРІЛЬЧИК

Тим часом на екрани вийшов телесеріал “Слов’яни”, який знімали під Житомиром.