Кажуть, з віком людина втрачає здатність дивуватися. Не знаю, наскільки це правда, але Фредрік Бакман став для мене вагомим аргументом проти цієї теорії.
Мене безмежно здивувало те, що книжки – “Чоловік на ім’я Уве” та “Моя бабуся просить її вибачити” написані однією і тією ж людиною. На перший погляд абсолютні протилежності, геть по різному емоційно забарвлені, викликають не схожі почуття. Але згодом розумієш, що об’єднує їх не тільки автор.
“Моя бабуся просить її вибачити”
“Моя бабуся просить її вибачити” – історія про майже 8-річну дівчинку в світі дорослих. Автор чомусь пише про неї, як про “дивну”. Проте нічого конкретного з цього приводу в книзі немає. Для мене вона радше не дивна, а незручна для дорослого світу.
Схоже, письменник дуже добре пам’ятає себе дитиною і щедро ділиться страхами, образами, переживаннями, радощами та втіхами маленької людини. І це трохи зачіпає та навіть дратує. Бо збурює спогади, які більшість дорослих давно поховали в глибині душі.
Бакман, як джазмен-віртуоз, грає на почуттях читача, змушуючи сміятися та плакати, розчулюватися і обурюватися, тішитися й хвилюватися. Як на мене, аж занадто сльозливо, сопливо та наївно. Можливо, проблема не в книжці, а в тому, що за останні п’ять років я стала значно менш сентиментальною.
“Чоловік на ім’я Уве”
“Чоловік на ім’я Уве” зовсім інша справа. Тут вже майже 60-річний пенсіонер, роздратований на весь світ, намагається вкоротити собі віку. Спершу ти співчуваєш чоловіку, який втратив дружину, залишився самотнім, живе сумне життя нікому непотрібного старого, вперто відмовляється приймати реальність. Та згодом цей старий козел починає дратувати своєю затятістю, злістю на оточуючих. Остаточно вибісив мене цей персонаж в історії з котом. Подробиць не буде, але кіт врешті переміг. Поки читала, час від часу ловила себе на думці, ну чому автор не дозволить цьому старому вилупку врешті досягти мети і не робити мені нерви? При цьому розумієш, що Уве далеко не такий покидьок, яким прагне виглядати.
Проте тепер мушу визнати – Бакман, хоч і абсолютно по-різному, пише про одні і ті ж речі. Про “диваків”, які не вписуються в цей світ, про самотність і про те, що часто проблема не в оточенні, яке тебе не розуміє, а в тобі самому. Просто в одному випадку це майже восьмирічна дівчинка, а в іншому — буркотливий пенсіонер.
Тому й дивно, що обидві історії належать одному автору. Адже не часто трапляються письменники, які так кардинально змінюють інтонації своїх творів. Проте Бакману вдалося розповісти геть несхожі історії так, що в обох безпомилково впізнається його голос. І якщо «Моя бабуся просить її вибачити» змусила мене закочувати очі від надлишку сентиментальності, то «Чоловік на ім’я Уве» змусив співчувати персонажу, якого я періодично щиро хотіла придушити власноруч.
Діана Мінаєва
Будьте першим, хто прокоментував "Фредрік Бакман: письменник, який постійно мене дратує"