Костянтин Щеглов: З водою треба поводитись, як із жінкою – ніжно і лагідно

60 років тренував чемпіонів із плавання, а у 80 почав власну спортивну кар’єру. В свої вже 85 років корінний житомирянин Костянтин Щеглов встановив 11 рекордів України, світовий та два європейських рекорди, довівши на власному прикладі, що неможливе – можливо у будь-якому віці, якщо є характер і ціль. Щеглов стояв не лише у витоках плавання Житомирської області, а й був ініціатором будівництва басейну «Авангард», який цього року відзначає свій піввіковий ювілей. Багаторазовий призер чемпіонатів України, Європи і світу, розповів про своє життя, секрети довголіття і майбутні цілі.

«Я народився 16 червня 1933 року в Житомирі. Мій батько працював на заводі, а мама доглядала за дітьми. Ми жили на вулиці Короленка, де я і провів більшу частину свого дитинства. Коли почалася Друга світова війна, батько був мобілізований і його відправили на фронт. Тоді мені було 8 років. До цього часу в моїй пам’яті збереглося все: як німці сюди прийшли, як вони потім тікали… Усе це відбувалось на моїх очах. У 1941 році я пішов у перший клас ЗОШ № 6. Згодом у приміщенні школи німці облаштували госпіталь, а ми змушені були вчитися по сараях. Батько дійшов до Сталінграду, а звідти до Берліну. Пізніше його демобілізували і він повернувся в сім’ю. Щоб не вдаватися у подробиці, то і після війни також було не солодко.

У 1949 році вступив до ремісничого училища, яке закінчив на «відмінно». Був серед найкращих учнів. Тоді у мене був вибір: або вступати до Харківського індустріального технікуму, або до Ленінградського технікуму фізкультури. Я зупинився на останньому, бо вже до цього займався волейболом і боксом. Закінчив технікум із червоним дипломом. Більше того, з 38 випускників-відмінників потрапив у п’ятірку, якій дали «вільний диплом». Так я потрапив у Київський інститут фізкультури, а після його закінчення працював викладачем. Потім почалась тренерська робота, яка тривала майже 60 років.

Якщо чесно, в дитинстві я вчитись не хотів. Вже у старшому віці я старався довести батьку і самому собі, що я зможу досягти чогось більшого», – зізнався Костянтин Щеглов на початку нашої зустрічі, по дорозі в кав’ярню.

– Костянтине Миколайовичу, якими перемогами своїх учнів ви найбільше пишаєтеся і чому? Розкажіть про ваші най-най тренерські спогади.

– Перший успіх як тренера до мене прийшов у 1975 році. Були відбіркові Всесоюзні змагання з плавання на Чемпіонат Радянського Союзу серед юнаків. На них мій учень Валентин Філінський посів четверте місце і зміг продовжити подальшу боротьбу. Згодом ми разом поїхали на змагання в Тулу, де відбулась матчева зустріч ФРН і Радянського Союзу. Ви уявляєте, яка на той час це була велика відповідальність?! У фіналі він став другим на дистанції 100 метрів брасом. Це була перша медаль у статусі мене як тренера. Крім Філінського, у мене був учень Андрій Гаваза, який був чемпіоном і рекордсменом світу серед нечуючих спортсменів. На той час він був першим номером. Гаваза завоював усі медалі на Чемпіонаті світу в 1981 році у Мюнхені.

Я був тренером не лише збірної області та головою обласної федерації з плавання Житомирщини, а й тренером збірної команди України і юнацької збірної СРСР, півкраїни колись об’їздив на змаганнях.

Після Чорнобильської катастрофи кожен почав задавати собі питання, як усе буде далі з цією радіацією? У цей же час мені зателефонували з Грузії і запросили на роботу. Там я більше 8 років працював на посаді старшого тренера в спортивному інтернаті в місті Хобі. Довелося усе розпочинати з початку. Думав, що проведу там усе своє життя, але не склалося. Адже у 90-х почався розпад і становлення самостійності країн, а в Грузії у 1992 році розпочалась громадянська війна. Дуже складно було. Я вирішив повернутися разом із дружиною в Житомир, де у 1993 році мені запропонували працювати в басейні в Новогуйвинську. Через декілька років я перейшов тренувати у Житомир.

До 2013 року, коли мені виповнилося 80 років, я вирішив, що більше того, що я досяг вже не досягну. І мій учень Ігор Кухарєв (президент спортивного клубу «ЖИТОМИР АКВА МАСТЕРС» – прим. ред.) запропонував спробувати себе в плаванні. Я спробував і побачив, що пливу з таким часом, який кращий, ніж рекорди України. Так усе і почалося.

– Ваш перший старт у новому амплуа (спортсмена-ветерана) відбувся у Донецьку? Яка перемога (нагорода) для вас має найбільше значення?

– 9 травня 2013 року на Міжнародному турнірі з плавання «DONBASS OPEN». Це були останні змагання, які проводилися в Донецьку до війни. Я виступав на трьох дистанціях (50, 100 і 200 метрів) брасом і встановив одразу три рекорди України.

У цьому ж році виборов два п’ятих місця на Чемпіонаті Європи в Голландії, учасниками якого стали декілька тисяч плавців. Нагороди отримали шість перших фінішерів. Цей чемпіонат був моїм першим успіхом на європейському рівні і якщо брати не по рангу, а по емоціям, то дуже сильним.

Перераховувати всі досягнення було б занадто довго. Після першого успіху було багато змагань європейського рівня. Наприклад, у Франції, Португалії, Польщі, Угорщині.

У травні 2017 року в Дніпрі в нас була унікальна естафета – «360+». Що це означає? Що кожному учаснику має бути 90 років. У нас в команді одному було 94, другому – 93, третьому – 90, а мені – 84. В сумі вийшло 361. І у комбінованій естафеті 4х100 з результатом 12 хвилин, 23 секунди і 62 сотих ми встановили світовий рекорд. Це було надзвичайно! Після змагань нас усі вітали, обіймали, фотографувались.

Мені часто довіряють найскладніший вид – батерфляй, але я можу плавати усіма стилями. (Усміхається).

Декілька років поспіль я змагаюся на турнірах на відкритій воді, бо тут довгі дистанції і мені складніше. В минулому році на «TETERIV OPEN» подолав 2 км. Це була моя найбільша дистанція на відкритій воді.

Зараз у мене більше сотні нагород. Частину я передав у Галерею спортивної слави Житомирщини в Житомирський державний університет імені Івана Франка.

– У чому секрет вашого довголіття і результатів? Яким є звичайний день рекордсмена?

– Я така людина, яка все життя планує, ставить перед собою цілі. Моє життя завжди було пов’язане з спортсменами. Я завжди дотримувався режиму сну, харчування, не зловживав алкоголем і жив без куріння.

Режим дня спланував таким чином, що для мене плавання – це головне. Я плаваю тричі на тиждень у Новогуйвинську або в Житомирі. Під час тренування, яке зазвичай триває годину, як правило, різними способами у сумі я пропливаю 1500 метрів.

Мій день закінчується о 21:30, коли вже готуюся до сну, а прокидаюся о 6-й ранку. Щоб відпочити мені достатньо 8 годин.

Щодо харчування, то воно звичайне. Наприклад, зараз у мене ранок починається з такого сніданку: варене яйце, творог, вівсянка і кава. Я їм багато фруктів і овочів. Зараз я живу на дачі. У мене все своє, з городу.

– Чи кожен може навчитися класно плавати? Як швидко опанувати правильну техніку? Ваші поради новачкам і профі.

– Для плавання потрібні задатки. По-перше, щоб була хороша координація, по-друге, треба цю координацію поєднувати з роботою дихання, рук і ніг. Вправи мають бути м’якими, а сам гребок довгим. Тоді ти встигаєш зробити повільний вдих і видих, вдих і видих… З водою треба поводитись, як із жінкою – ніжно і лагідно. Усе потрібно робити дуже спокійно та повільно… ніби жінку обіймаєш. (Усміхається). От так би я порівняв.

– Ваша найближча майбутня ціль?

– Зараз готуюся до Чемпіонату України серед ветеранів, який заплановано провести наприкінці вересня у Житомирі. Думаю, і там я чимось здивую. (Усміхається).

Аліна ДЕМБІЦЬКА