Моє ОСББ: сміх крізь сльози (частина 1)

14.02.18 osbb - Моє ОСББ: сміх крізь сльози (частина 1)
Зображення: соцмережі

Не знаю, що мені було пороблено, коли я фактично добровільно підписалася вступити в комунальне лайно, але сталося так, як сталося, і тепер вже другий  місяць виконую обов’язки голови ОСББ старої п’ятиповерхівки, не скажу за якою адресою. За цей час моє життя суттєво змінилося. Чого лише варті підйоми о пів на сьому ранку, аби встигнути випити кави, прийти до тями, вигуляти собаку, поки сусіди сплять і не чіпляються з запитаннями та своїми проблемами, і вже о восьмій відповідати на дзвінки бадьорим голосом та діставати тих, хто обіцяв приїхати та щось зробити з нашою черговою будинковою халепою.

Влітку наше ОСББ опинилося фактично в патовій ситуації. Колишнє правління на чолі з головою забило на все та саморозпустилося. Договір на обслуговування будинку з ЖЕКом закінчився, а продовжувати його охочих не знайшлося по вищевказаній причині та ще й через те, що ЖЕК, хоч вже й приватний, працював ще гірше, ніж коли був комунальним.

Законний вихід з цієї ситуації мали б знайти загальні збори мешканців будинку. І вони відбулися, активність сусідів аж зашкалювала. Склалося враження, що прийшли представники усіх 98 квартир, тотально обурені на все та всіх, починаючи з Президента та закінчуючи головою ОСББ, який банально на збори не з’явився. Тут же з’ясувалось, що переважна більшість сусідів в очі його ніколи не бачила, проте представники колишнього правління стверджували, що «брешуть, бо підписувались за створення ОСББ» і ці підписи десь у міськраді існують. Врешті, дві години покричавши одне на одного, сусіди розійшлись, так ні до чого й не домовившись.

Взагалі історія нашого ОСББ досить темна, бо створене воно ще у 2014 році, а тодішнє законодавство було до таких речей більш поблажливе. Через що й сталося, що в правління записали мешканців, яких «забули» поставити про це до відома.

Отже сьогодні ми маємо формальне правління, бо реально хтось вже тяжко хворий, хтось продав квартиру та переїхав, комусь вже набридло і так далі. І голову цього правління, який змушений був ним стати, бо міськрада вже планувала призначати власного управителя на наш будинок. Нормальний голова, небайдужий до проблем та готовий діяти, але з одним маленьким недоліком – роботою у Польщі. За день до від’їзду за кордон він зателефонував мені в істериці, бо мусить їхати, аби не втратити роботу, а нашим бабусям навіть довідки нікому буде підписати, бо правління відсутнє і заступників немає. І треба ж було мені виявити співчуття та зателефонувати до знайомого юриста, щоб з’ясувати, що в принципі підписувати довідки може будь-хто, за умови, що отримає письмове доручення від голови. Так я і стала цим «будь-хто» з Дорученням.

Тижні зо два мене ніхто не турбував. Двірничка прибирала, бухгалтерія працювала, а «каналізаційну» проблему в одному з підвалів, через яку все літо смерділо на весь квартал, голова встиг владнати до свого від’їзду. Принаймні він мене в цьому запевнив, а його, в свою чергу, фахівці, які безпосередньо виконували роботи. Та моє безтурботне життя в якості ТВО голови дуже швидко закінчилося. Бо клята каналізаційна труба жила власним життям, точніше життям мешканців під’їзду і щедро «ділилася враженнями» на весь двір. І хтось мусив наважитися зайти до підвалу, аби з’ясувати, якого біса там ллється та смердить.

Каналізаційні пригоди

І хто мав йти до того клятого підвалу? Звісно, я, раз вже маю Доручення. Боялась, бо темно, страшно, безліч закутків. Покликала на допомогу чоловіка, бо раптом впаду чи головою об щось тріснусь, хоч буде кому моє тіло винести назовні. Експедиція до підвалу виявила, що боятись треба було зовсім іншого. Температура та вологість повітря там наближались до хамаму. Але на відміну від духмяної турецької бані, наш підвальний хамам смердів так, що очі виїдало. Зайти надто далеко нам з чоловіком не вдалося, бо рівень плавучого лайна був набагато вище рівня кросівок, а як згодом з’ясувалось, в деяких місцях навіть гумові чоботи не рятували. Наші ліхтарі висвітили такий треш, який жодному режисеру фільмів жахів і в страшному сні не приснився б.

Проблему ми побачили, але дістатись до неї було складно. Чоловік пішов за чоботями, я нервово хапала відносно свіже повітря під під’їздом і подумувала про дезертирство. Але ж чоловік свій, не чужий, як ти його там самого покинеш? Вдруге туди заходити було вже не так страшно, очі не сльозилися, а сморід здався вже не таким смертельним, бо ніс заклало ще після першого заходу.

На наше щастя, труба виявилася пластиковою, тож ніяких особливих пристроїв та інструментів не потребувала. А чорна біда була у тому, що встановлювали її колись працівники ЖЕКу. Метрів 10 чи 15, місцями вона була змотана скотчем, місцями дротом, всередині під вагою стоків вона просто провисала, в якомусь місці до неї був прикручений з допомогою скотчу «костиль» з металевої труби, десь її підтримувала мотузка зі стелі. Ну і врешті секції труби та коліна входили одне в одного без будь-яких ущільнювачів. Тож не дивно, що місцями пластик просто полопав, а на стиках під натиском стоку труби порозходились. На додачу труба фактично вся висіла у повітрі  майже горизонтально.

Я не фахівець з каналізації, проте побачене мене вразило до глибини душі своєю нелогічністю, дурним виконанням та дикою конструкцією. Як таке могла зробити людина з двома руками, для мене загадка. Але я щиро бажаю, щоб ці руки знайшли в якійсь каналізації старовинний коштовний клад і більше ніколи не працювали.

Клятий витвір абсурдистського мистецтва каналізаційних митців за кілька тижнів довів мене до сказу. Бо лайно знаходило виходи з будь-якого положення. Я прикупила гумові чобітки «з гарантією» від продавця, що каналізації вони не бояться. Працівники «аварійки» перетворилися на «дорогих» друзів, бо кожен виклик – це 600 гривень! І я могла вже водити екскурсії до нашого підвалу, добре вивчивши розташування перегородок, усілякого мотлоху, труб, а головне – фарватеру, де можна більш-менш безпечно пройти в чоботях.

Відкачати та висушити підвал виявилося марною тратою грошей, часу та нервів. В перервах між затиканням дір, відкачкою та «аварійкою» я намагалась вирішити проблему радикально. Творчий підхід до роботи ЖЕКівських працівників не дозволив їм колись продовбати 5 метрів асфальту, аби замінити стару трубу. Натомість вони влаштували у підвалі тікуче одоробло. А довбати асфальт і робити «по-людськи» тепер мало ОСББ.

Далі буде.

5+
  • 3
    Поширили:

Будьте першим, хто прокоментував "Моє ОСББ: сміх крізь сльози (частина 1)"

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*