«Мрія пожити тут збулася, але щасливо жити далі я хочу вдома», - житомирянка про півроку перебування у Данії (ФОТО) | Times ZT

«Мрія пожити тут збулася, але щасливо жити далі я хочу вдома», – житомирянка про півроку перебування у Данії (ФОТО)

Колись вона мріяла жити у Данії, та навіть подумати не могла, що це збудеться саме таким чином. З березня житомирянка Олена Іщук разом з дітьми та мамою виїхали за кордон. Вимушено. Як і десятки тисяч українців тікали від війни у більш безпечне місце з надією повернутися додому якомога швидше. Думки про перемогу, рідне місто й дім не полишали її ні на мить за півроку перебування у Данії.

За цей час встигла піти на офіційну роботу, влаштувати старшу доньку в школу, знайти нове хобі і реалізувати ще кілька давніх мрій. Вільний час родина витрачає на прогулянки містом. Це ще один зі способів відволіктися від негативних думок. Каже, що Данія дуже подібна до України – всюди мальви, будинки з солом‘яними дахами, сади. Природа – неймовірна. Серед вуличок в центрі міста можна запросто зустріти лисицю, зайця чи навіть оленя.

Місцеві мешканці – привітні та щирі. При зустрічі вітаються, усміхаються і висловлюють слова підтримки українцям. Один незнайомець, почувши українську мову, почав обіймати і дякувати. В автобусі траплялася реклама «Будь сміливим, як українці». Буває, що в магазині сина Олени пригощають чимось смачненьким. Доньці Веселці датчанка подарувала велосипед, а перед тим подбала ще й про його техогляд. Двоколісному дали ім’я Вінсент та відправили дочекатися свою господарку в Житомирі. Родина вже планує своє повернення. Одна з причин – освіта дітей, точніше певні зауваження до неї.

«Веселка ходить у данську школу. Це мій біль, бо Данія не знає, що робити з українськими дітьми. Школа – це тусовка, де вони нічого не вчать. Коли в сьомому класі вже починається хімія, фізика, геометрія і алгебра, тут приклади на рівні третього класу, – пояснює Олена Іщук. – Устим мав би вже ходити в перший клас, але не пішов. Тут в одному класі діти шести, восьми, десяти років. І коли у шестирічної дитини питають, скільки буде шість помножити на п‘ять – це занадто. Після цього він точно не захоче ходити в українську школу та й в ніяку іншу також».

Перед початком повномасштабного російського вторгнення житомирянка якраз влаштувалася на нове місце роботи. Повертаючись звідти пізно ввечері, зауважила, що в місті так тихо і спокійно, наче перед війною. Це було страшно і моторошно, тож одразу відкинула такі думки. Зранку прокинулися під звуки вибухів і сигналізації автівок на парковці поруч з домом. Наступні 10 днів родина провела у підвалі, куди спускалися постійно з шостого поверху. Діти спали одягнутими, щоб мати змогу швидше залишити квартиру на час «Повітряних тривог».

«Спочатку Устим сприймав все як гру – ми втікали від сереноголового. В якийсь момент він просто перестав реагувати і прокидатися вночі, його стало значно важче вмовляти спускатися у той сховок. Діти спали на палетах, в холоді, пилюці. Я довго трималась, – згадує Олена. – Мене порвало, коли поряд влучили у приватний сектор та перинатальний центр. Стало зрозуміло остаточно, що під ворожим прицілом не лише воєнні об‘єкти. Насправді це війна на знищення нації. Мій чоловік трохи волонтерив і днями не бував вдома. Повернувшись одного вечора, побачив мене в істериці і наполіг на тому, що маємо їхати з міста. За півгодини, перебуваючи у підвалі, знайшли перевізника. З ліхтариком, аби не вмикати в оселі світло, зібрала дві маленькі валізки і о 6 ранку вже мали їхати з майдану Перемоги. У той день в Житомирі якраз ракета влучила у ліцей №25».

Як виявилося, на цьому випробування для Олени та її рідних лише починалося. Попереду була поїздка до кордону, а далі в Польщу. Коли вже пасажири зайняли свої місця в маршрутці та сплатили по 900 гривень за кожного, з’ясувалося, що це безкоштовний рейс. Про це повідомили активісти, які прибули на місце відправки. Водій брав гроші незаконно, за що й отримав кілька ударів кийком, а потім додатково з ним ще спілкувалися поліцейські. Врешті відпустили і маршрутка рушила. У передмісті Львова маршрутка, у прямому сенсі, почала втрачати запчастини на ходу. Водій цього не заперечував і навіть сказав, що є проблеми з гальмами, але до місця призначення він всіх довезе.

«Пасажири підняли крик і він нас висадив. Далі їхали у маршрутці без сидінь. Займали місце на підлозі хто де, сиділи на валізах. Перед кордоном у салон зайшло ще осіб 40 і тоді стало взагалі нестерпно. Мені доводилося ховати ноги сина, бо на нього весь час хтось падав із дорослих. Боялася, що переламають йому ноги. Загальна атмосфера була наче з книжок чи кадри із новинних сюжетів або фільмів про біженців, але це все відбувалося з нами в реальності і я досі не можу повірити, що ми таке пережили. Кордон переходили довго, важко. Було дуже холодно і жахливо», – констатує житомирянка.

Їхати у Данію вони наміру не мали. Хоч там і живе знайома родини, але не хотіли бути для неї тягарем. Розглядали Вроцлав чи Варшаву. Перебуваючи Перемишлі у таборі для біженців, телефоном поспілкувалися з іншими українками, які зупинилися в Польщі, і вони порадили їхати далі, бо там уже не було достатньої кількості житла. У наступну поїздку родина відправилася після відпочинку – втомлені провели ніч у таборі, спали на розкладних ліжкаї. Це вперше з початку війни змогли поспати без сирен усю ніч. Ці звуки перестали звучати в голові, говорить Олена, вже на шляху в Данію – десь у Німеччині. До того не полишало відчуття, що у вухах щось гуде. В дорозі познайомилися із молодою парою, яка забезпечила українців водою, їжею, подушками та пледами. Зупинки робили кожні дві години.

«Скажу по правді, я дуже люблю Данію. Мріяла тут жити, але я не знала, що ця мрія здійсниться отак. Я завжди читала книги про хюґґе, прагнула зробити свій простір затишним. Усі ці свічечки, теплі светрики, випічка, родинні посиденьки, культ сім‘ї. Це все про Данію. І про мене, – ділиться Олена Іщук – Кума підшукала нам транспорт і перші 40 днів по приїзду в Данію ми жили як туристи в неї. Не хотіла нас відпускати в табори для біженців і чекала, поки не приймуть відповідний закон. Саме будучи в Данії зрозуміла, що Україна випереджає Європу на років 5. З оформленням банківських карт за 15 хвилин, «Дією», записом до лікаря на завтра, безкоштовним Wi-Fi ледь не всюди, клієнтоорієнтованим підходом в усіх сферах життя. У Данії з цим усім – біда. Правда. Коли я працювала в Житомирській ОДА, моя екс-керівниця говорила: «Ви маєте зробити все, щоб людина від вас пішла щасливою». Тут все навпаки. Є один день на тиждень, коли ти можеш з 10 до 12.00 вирішити своє питання в комуні. Приходити туди варто десь ще о 7.30, бо є великий шанс просто не встигнути. Комуна поселяє у соціальне житло. Спочатку ми жили в селі у придорожньому готельчику. Він був старий і брудний, але кожен мав особистий простір. Ми ділили готель з робітниками. Часто це були литовці і їх поведінка й побут, то окремий треш. Але ми справлялися. У цьому готельчику познайомились з прекрасними людьми із Харкова та Запоріжжя. Вони тепер назавжди стали частиною моєї родини. Коли комуні стало не вигідно надавати нам це житло, нас переселили. Частина сімей і наша також переїхали в будинок для літніх людей, інші – в колишню бібліотеку. Тут є школа і в одному класі може жити по 6-8 чужих між собою людей. Якщо ти отримуєш соцвиплати, зобов‘язаний відвідувати мовну школу тричі на тиждень, ходити на всі зустрічі та активно шукати роботу. Я влаштувалася на склад вікаром. Це коли тебе щотижня «замовляють» для виконання певної роботи. Для мене, дівчинки, яка завжди працювала в сфері культурі та освіти, ця робота – повний вихід із зони комфорту. Спершу я приходила додому і просто падала. Не могла навіть говорити до дітей чи мами. Але людина звикає до всього. Я себе тішу тим, що я працюю у сфері креативних індустрій – у світі моди. Вже зараз знаю, що носитимуть скандинавки наступного літа та весни, бо чи не кожна сукенка проходить через мої руки».

Олена розповідає, що одного дня може розвантажити до тисячі коробок із сумками, іншого – стільки ж з одягом. Попри те, що це важка фізична праця, називає її класним досвідом. Завдяки цьому змогла перевірити свої можливості і точно знає, що завжди зможе заробити, аби прогодувати свою родину. На складі працює поруч з поляками, данцями, румунами, непалками, африканцями. У комунікації є певні труднощі, бо рівень її англійської не дуже хороший, але спілкується з поляками і спокійно розуміються між собою.

Житомирянка приємно вражена культурою спілкування на роботі, коли керівництво і різноробочі на одному рівні. Дякують, підтримують одне одного. Саме це хотіла б запозичити і втілити після повернення в рідне місто. У п‘ятницю мають традицію, коли фірма організовує сніданки. Рівно о 9.00 працівників пригощають свіжоспеченими булками з маслом, твердим сиром і джемом. Робочий день триває до 15.00 години і ніхто не несе роботу додому. Не так як звикли українці – ночами та без вихідних. Попри це життя данців Олені видається нудним.

«По-справжньому щасливо жили увесь цей час ми, а не вони. Мені можна не вірити, але я просто на цьому наполягаю. Вони проживають страшенно нудне життя. Найбільша розвага – це вулична музика чи барахолка. В неділю місто вимирає, не зустрінеш нікого. Працює лише маркет і то до 20 години максимум. Тут дуже класно, що немає надто багатих і надто бідних. Всі живуть приблизно однаково. Зняти житло нереально, бо його нема, а купити власне маєш право лише коли прожив у Данії 5 років. Тут дуже розвинені лопемаркети і барахолки. Люди на власних подвір‘ях продають надзвичайні речі за копійки, пройти повз які майже неможливо. Так знайшла багато дрібничок для дому, вініловий програвач і ретро радіо, які давно собі хотіла», – пояснює Іщук.

У Житомир вона повезе не лише декор і посуд для майбутнього будинку, а й нове захоплення. До вимушеного переїзду за кордон нічого не робила руками, трохи в’язала чи вишивала інколи. Перший час у Данії була налякана, постійно у напрузі, не могла читати нічого, крім новин. Ідею для розвантаження підгледіла в доньки та її хрещеної, які вечорами сідали за в’язання. Тепер це штрикання килимків її дуже рятує.

Тим часом Веселка знайшла для себе корисне і прибуткове заняття – збирає пляшки, здає у супермаркетах, а за виручені кошти вже придбала собі туфлі, футболку і фарбу для волосся. У Данії збирати пляшки – звична справа, це роблять усі. На думку Олени, в Україні цього не вистачає, тоді б і навколишнє середовище було чистішим, і молодь могла заробляти таким чином на свої потреби.

«Багато всього можу розповідати, бо ніби й сама прожила тут вже життя. Але мені вже не хочеться. Мрія пожити тут збулася, але щасливо жити далі я хочу вдома. Ким буду працювати після повернення – не знаю. Мені здається, що я вже не вмію писати документи, що моя голова вже не працює так, як «до». Я не знаю, куди себе діти і що буде зі мною далі, хоч директорка не звільнила мене з посади, яку займала до війни. Війна все обнулила і планувати щось я вже не вмію, як раніше.
Тому, яким би не було майбутнє, хотілося б, щоб воно було в вільній Україні.», – каже наостанок Олена Іщук.

Юлія Демусь

Євгеній Рейзнер про життя в окупації, переїзд з Херсону в Житомир і нову роботу в театрі (ВІДЕО)

Втікаючи від війни знайшов своє покликання: у Романові 25-річний Микола Матат випікає хліб за унікальною рецептурою (ФОТО)

Будьте першим, хто прокоментував "«Мрія пожити тут збулася, але щасливо жити далі я хочу вдома», – житомирянка про півроку перебування у Данії (ФОТО)"

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*