Колись вона мріяла жити у Данії, та навіть подумати не могла, що це збудеться саме таким чином. З березня житомирянка Олена Іщук разом з дітьми та мамою виїхали за кордон. Вимушено. Як і десятки тисяч українців тікали від війни у більш безпечне місце з надією повернутися додому якомога швидше. Думки про перемогу, рідне місто й дім не полишали її ні на мить за півроку перебування у Данії.
За цей час встигла піти на офіційну роботу, влаштувати старшу доньку в школу, знайти нове хобі і реалізувати ще кілька давніх мрій. Вільний час родина витрачає на прогулянки містом. Це ще один зі способів відволіктися від негативних думок. Каже, що Данія дуже подібна до України – всюди мальви, будинки з солом‘яними дахами, сади. Природа – неймовірна. Серед вуличок в центрі міста можна запросто зустріти лисицю, зайця чи навіть оленя.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/307301021_5470266746392684_5877131858584510918_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/306764365_5467239946695364_1081686261692369981_n.jpg)
Місцеві мешканці – привітні та щирі. При зустрічі вітаються, усміхаються і висловлюють слова підтримки українцям. Один незнайомець, почувши українську мову, почав обіймати і дякувати. В автобусі траплялася реклама «Будь сміливим, як українці». Буває, що в магазині сина Олени пригощають чимось смачненьким. Доньці Веселці датчанка подарувала велосипед, а перед тим подбала ще й про його техогляд. Двоколісному дали ім’я Вінсент та відправили дочекатися свою господарку в Житомирі. Родина вже планує своє повернення. Одна з причин – освіта дітей, точніше певні зауваження до неї.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/302519355_5426182127467813_4663174349686035154_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/301854497_5412262435526449_7126776385092381554_n.jpg)
«Веселка ходить у данську школу. Це мій біль, бо Данія не знає, що робити з українськими дітьми. Школа – це тусовка, де вони нічого не вчать. Коли в сьомому класі вже починається хімія, фізика, геометрія і алгебра, тут приклади на рівні третього класу, – пояснює Олена Іщук. – Устим мав би вже ходити в перший клас, але не пішов. Тут в одному класі діти шести, восьми, десяти років. І коли у шестирічної дитини питають, скільки буде шість помножити на п‘ять – це занадто. Після цього він точно не захоче ходити в українську школу та й в ніяку іншу також».
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/300594649_5406826102736749_8785142665757776343_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/298469889_5364564176962942_2046044751948880266_n.jpg)
Перед початком повномасштабного російського вторгнення житомирянка якраз влаштувалася на нове місце роботи. Повертаючись звідти пізно ввечері, зауважила, що в місті так тихо і спокійно, наче перед війною. Це було страшно і моторошно, тож одразу відкинула такі думки. Зранку прокинулися під звуки вибухів і сигналізації автівок на парковці поруч з домом. Наступні 10 днів родина провела у підвалі, куди спускалися постійно з шостого поверху. Діти спали одягнутими, щоб мати змогу швидше залишити квартиру на час «Повітряних тривог».
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/297896195_5351595868259773_6911656278752606402_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/296747992_5342617179157642_7882826706926331349_n.jpg)
«Спочатку Устим сприймав все як гру – ми втікали від сереноголового. В якийсь момент він просто перестав реагувати і прокидатися вночі, його стало значно важче вмовляти спускатися у той сховок. Діти спали на палетах, в холоді, пилюці. Я довго трималась, – згадує Олена. – Мене порвало, коли поряд влучили у приватний сектор та перинатальний центр. Стало зрозуміло остаточно, що під ворожим прицілом не лише воєнні об‘єкти. Насправді це війна на знищення нації. Мій чоловік трохи волонтерив і днями не бував вдома. Повернувшись одного вечора, побачив мене в істериці і наполіг на тому, що маємо їхати з міста. За півгодини, перебуваючи у підвалі, знайшли перевізника. З ліхтариком, аби не вмикати в оселі світло, зібрала дві маленькі валізки і о 6 ранку вже мали їхати з майдану Перемоги. У той день в Житомирі якраз ракета влучила у ліцей №25».
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/294645228_5305768202842540_102995512246066946_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/294449375_5305768199509207_2794239969951769512_n.jpg)
Як виявилося, на цьому випробування для Олени та її рідних лише починалося. Попереду була поїздка до кордону, а далі в Польщу. Коли вже пасажири зайняли свої місця в маршрутці та сплатили по 900 гривень за кожного, з’ясувалося, що це безкоштовний рейс. Про це повідомили активісти, які прибули на місце відправки. Водій брав гроші незаконно, за що й отримав кілька ударів кийком, а потім додатково з ним ще спілкувалися поліцейські. Врешті відпустили і маршрутка рушила. У передмісті Львова маршрутка, у прямому сенсі, почала втрачати запчастини на ходу. Водій цього не заперечував і навіть сказав, що є проблеми з гальмами, але до місця призначення він всіх довезе.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/292360845_5276220265797334_6552153024689729018_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/287661675_5202218086530886_4113591965375408914_n.jpg)
«Пасажири підняли крик і він нас висадив. Далі їхали у маршрутці без сидінь. Займали місце на підлозі хто де, сиділи на валізах. Перед кордоном у салон зайшло ще осіб 40 і тоді стало взагалі нестерпно. Мені доводилося ховати ноги сина, бо на нього весь час хтось падав із дорослих. Боялася, що переламають йому ноги. Загальна атмосфера була наче з книжок чи кадри із новинних сюжетів або фільмів про біженців, але це все відбувалося з нами в реальності і я досі не можу повірити, що ми таке пережили. Кордон переходили довго, важко. Було дуже холодно і жахливо», – констатує житомирянка.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/275291555_4933885243364173_2960807708390307644_n-819x1024.jpg)
Їхати у Данію вони наміру не мали. Хоч там і живе знайома родини, але не хотіли бути для неї тягарем. Розглядали Вроцлав чи Варшаву. Перебуваючи Перемишлі у таборі для біженців, телефоном поспілкувалися з іншими українками, які зупинилися в Польщі, і вони порадили їхати далі, бо там уже не було достатньої кількості житла. У наступну поїздку родина відправилася після відпочинку – втомлені провели ніч у таборі, спали на розкладних ліжкаї. Це вперше з початку війни змогли поспати без сирен усю ніч. Ці звуки перестали звучати в голові, говорить Олена, вже на шляху в Данію – десь у Німеччині. До того не полишало відчуття, що у вухах щось гуде. В дорозі познайомилися із молодою парою, яка забезпечила українців водою, їжею, подушками та пледами. Зупинки робили кожні дві години.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/278806494_5046689512083745_5306062407092587908_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/278705148_5043094349109928_5875262648026672049_n.jpg)
«Скажу по правді, я дуже люблю Данію. Мріяла тут жити, але я не знала, що ця мрія здійсниться отак. Я завжди читала книги про хюґґе, прагнула зробити свій простір затишним. Усі ці свічечки, теплі светрики, випічка, родинні посиденьки, культ сім‘ї. Це все про Данію. І про мене, – ділиться Олена Іщук – Кума підшукала нам транспорт і перші 40 днів по приїзду в Данію ми жили як туристи в неї. Не хотіла нас відпускати в табори для біженців і чекала, поки не приймуть відповідний закон. Саме будучи в Данії зрозуміла, що Україна випереджає Європу на років 5. З оформленням банківських карт за 15 хвилин, «Дією», записом до лікаря на завтра, безкоштовним Wi-Fi ледь не всюди, клієнтоорієнтованим підходом в усіх сферах життя. У Данії з цим усім – біда. Правда. Коли я працювала в Житомирській ОДА, моя екс-керівниця говорила: «Ви маєте зробити все, щоб людина від вас пішла щасливою». Тут все навпаки. Є один день на тиждень, коли ти можеш з 10 до 12.00 вирішити своє питання в комуні. Приходити туди варто десь ще о 7.30, бо є великий шанс просто не встигнути. Комуна поселяє у соціальне житло. Спочатку ми жили в селі у придорожньому готельчику. Він був старий і брудний, але кожен мав особистий простір. Ми ділили готель з робітниками. Часто це були литовці і їх поведінка й побут, то окремий треш. Але ми справлялися. У цьому готельчику познайомились з прекрасними людьми із Харкова та Запоріжжя. Вони тепер назавжди стали частиною моєї родини. Коли комуні стало не вигідно надавати нам це житло, нас переселили. Частина сімей і наша також переїхали в будинок для літніх людей, інші – в колишню бібліотеку. Тут є школа і в одному класі може жити по 6-8 чужих між собою людей. Якщо ти отримуєш соцвиплати, зобов‘язаний відвідувати мовну школу тричі на тиждень, ходити на всі зустрічі та активно шукати роботу. Я влаштувалася на склад вікаром. Це коли тебе щотижня «замовляють» для виконання певної роботи. Для мене, дівчинки, яка завжди працювала в сфері культурі та освіти, ця робота – повний вихід із зони комфорту. Спершу я приходила додому і просто падала. Не могла навіть говорити до дітей чи мами. Але людина звикає до всього. Я себе тішу тим, що я працюю у сфері креативних індустрій – у світі моди. Вже зараз знаю, що носитимуть скандинавки наступного літа та весни, бо чи не кожна сукенка проходить через мої руки».
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/278671225_5066882693397760_5865726640738449480_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/278537643_5035536153199081_7414779006553752872_n.jpg)
Олена розповідає, що одного дня може розвантажити до тисячі коробок із сумками, іншого – стільки ж з одягом. Попри те, що це важка фізична праця, називає її класним досвідом. Завдяки цьому змогла перевірити свої можливості і точно знає, що завжди зможе заробити, аби прогодувати свою родину. На складі працює поруч з поляками, данцями, румунами, непалками, африканцями. У комунікації є певні труднощі, бо рівень її англійської не дуже хороший, але спілкується з поляками і спокійно розуміються між собою.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/278525152_5035536123199084_3424923189398305976_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/277994829_5012980195454677_6316442356108401360_n.jpg)
Житомирянка приємно вражена культурою спілкування на роботі, коли керівництво і різноробочі на одному рівні. Дякують, підтримують одне одного. Саме це хотіла б запозичити і втілити після повернення в рідне місто. У п‘ятницю мають традицію, коли фірма організовує сніданки. Рівно о 9.00 працівників пригощають свіжоспеченими булками з маслом, твердим сиром і джемом. Робочий день триває до 15.00 години і ніхто не несе роботу додому. Не так як звикли українці – ночами та без вихідних. Попри це життя данців Олені видається нудним.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/277760167_5007073009378729_4703015125373578821_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/277219741_4980797305339633_2934794347618379058_n.jpg)
«По-справжньому щасливо жили увесь цей час ми, а не вони. Мені можна не вірити, але я просто на цьому наполягаю. Вони проживають страшенно нудне життя. Найбільша розвага – це вулична музика чи барахолка. В неділю місто вимирає, не зустрінеш нікого. Працює лише маркет і то до 20 години максимум. Тут дуже класно, що немає надто багатих і надто бідних. Всі живуть приблизно однаково. Зняти житло нереально, бо його нема, а купити власне маєш право лише коли прожив у Данії 5 років. Тут дуже розвинені лопемаркети і барахолки. Люди на власних подвір‘ях продають надзвичайні речі за копійки, пройти повз які майже неможливо. Так знайшла багато дрібничок для дому, вініловий програвач і ретро радіо, які давно собі хотіла», – пояснює Іщук.
У Житомир вона повезе не лише декор і посуд для майбутнього будинку, а й нове захоплення. До вимушеного переїзду за кордон нічого не робила руками, трохи в’язала чи вишивала інколи. Перший час у Данії була налякана, постійно у напрузі, не могла читати нічого, крім новин. Ідею для розвантаження підгледіла в доньки та її хрещеної, які вечорами сідали за в’язання. Тепер це штрикання килимків її дуже рятує.
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/284475659_5161732667246095_508761323480997798_n.jpg)
![](https://cdn.times.zt.ua/wp-content/uploads/2022/09/279175748_5068717576547605_7583307155890224218_n.jpg)
Тим часом Веселка знайшла для себе корисне і прибуткове заняття – збирає пляшки, здає у супермаркетах, а за виручені кошти вже придбала собі туфлі, футболку і фарбу для волосся. У Данії збирати пляшки – звична справа, це роблять усі. На думку Олени, в Україні цього не вистачає, тоді б і навколишнє середовище було чистішим, і молодь могла заробляти таким чином на свої потреби.
«Багато всього можу розповідати, бо ніби й сама прожила тут вже життя. Але мені вже не хочеться. Мрія пожити тут збулася, але щасливо жити далі я хочу вдома. Ким буду працювати після повернення – не знаю. Мені здається, що я вже не вмію писати документи, що моя голова вже не працює так, як «до». Я не знаю, куди себе діти і що буде зі мною далі, хоч директорка не звільнила мене з посади, яку займала до війни. Війна все обнулила і планувати щось я вже не вмію, як раніше.
Тому, яким би не було майбутнє, хотілося б, щоб воно було в вільній Україні.», – каже наостанок Олена Іщук.
Юлія Демусь
Євгеній Рейзнер про життя в окупації, переїзд з Херсону в Житомир і нову роботу в театрі (ВІДЕО)
Будьте першим, хто прокоментував "«Мрія пожити тут збулася, але щасливо жити далі я хочу вдома», – житомирянка про півроку перебування у Данії (ФОТО)"