Бердичівлянка Вікторія Кучерява декілька років веде боротьбу за двох онучок із колишнім співмешканцем єдиної доньки. Дівчина познайомилась з ним у Чехії на заробітках, згодом вони стали жити разом у Німеччині, вона народила йому сина. Невдовзі забрала своїх двох донечок з України до себе. Планувала покликати і маму, щоб та допомагала виховувати дітей, цивільний чоловік, буцімто, був не проти.
«Раптово він повідомляє 4 серпня 2015 року, що дочка загинула. Хоча 3 серпня вночі ми спілкувались, вона раділа життю, розповідала про сукню молодшої дочки, раділа, що невдовзі я переїду до них жити, що ми разом будемо», – розповідає бердичівлянка Вікторія Кучерява.
Офіційна версія смерті молодої мами – вона потрапила під потяг. Після трагедії зятя було не впізнати.
«Я багато чого не розуміла, не знала мови. Від початку він змінив ставлення. Сюди приїздила людина вихована, а там він кричав на мене, верещав і тупотів ногами, коли я питала, чому раптом я не можу жити з дітками. Тобто він заборонив мені це. Домовились, що я приїздитиму в гості», – продовжує жінка.
Німець запевнив: у бабусі нема прав на двох дівчаток і ніби опікун їм він. Жінка їздила в Німеччину протягом двох років, щоб бачити усіх трьох онуків. Вікторія каже: сусідки зятя натякали їй на знущання над дітьми, але нікуди про це не повідомляли.
«У нього дивні, силові методи виховання, психологічний тиск. Молодша неправильно сидить за столом, він змушує 20 разів сісти і встати. Старша не так одягнула джинси. Він змусив їх перевдягти 20 разів. Молодша не раз отримувала сік просто в очі, бо, начебто, не слухалась», – каже вона.
З часом бабуся з’ясувала: опікун її онучок – німецька міська соціальна служба. Вікторія вирішила повернути дітей в Україну. Але з’ясувалось: не так все просто.
«Було встановлено, що діти дійсно мають статус дітей-сиріт, зареєстровані у Бердичеві по даний час і є громадянами України», – розповідала начальник служби у справах дітей управління у справах сім’ї, молоді та спорту Світлана Михальченко.
Майже рік жінка спільно зі службою у справах дітей звертаються в різні державні установи України та Німеччини. Вікторію призначили опікуном дівчаток. Але повернути дітей рідній бабусі досі неможливо. У міністерстві юстиції бердичівлянці офіційно порадили звертатись в компетентні органи Німеччини. Втім, куди саме не вказали. Але у матеріалах справи, каже Світлана Михальченко, вже є відповідь німецької соціальної служби.
«Діти почувають себе добре, проживають в регульованих відносинах, побоювання заявниці безпідставні. Згідно з кінцевою фаховою оцінкою відповідного відділу об’єднання сім’ї в Україні не відповідатиме інтересам благополуччя дітей», – зачитує текст вона.
На місцевому рівні для бабусі зробили все можливе. За майже рік боротьби зять заборонив їй приїздити у гості, ігнорує жінку. Єдина можливість поговорити з малими – це 20-хвилинний скайп двічі на тиждень. Щоб онуків розуміти, вона вчила і вчить німецьку, вигадує забави для них.
«Вікторія завжди добре відносилась до дітей, ніколи не підвищувала голосу. Діти ходили чистими, вигладженими завжди. Вона їх виховувала і розвивала, читала книги», – говорить сусідка жінки Тетяна.
«Я взагалі не розумію, як це бабусі не віддають дітей. Вона найрідніша людина цим дітям, він чужий дядько для них, діти мають рости в любові, вона їм рідна бабуся, вони мають рости в родині», – каже інша сусідка жінки Світлана.
«Дуже хотілося б, щоб діти вернулись до бабусі. Не знаю, як там би склалась доля, вернутись до рідної людини було б дуже добре», – говорить Світлана Бакмаєва, завідувач ДНЗ 17, який відвідували дівчатка.
Юристи говорять: у даному випадку бабуся має і справді звертатись в Німеччину в компетентні органи. Якщо отримана відповідь її не задовольнить, можна і до суду.
«Обстежить житлові умови, визначить, де дітям буде краще: в ФРН чи Україні, надасть відповідне рішення. Якщо їй не вдасться в позасудовому порядку вирішити цей спір, тоді вихід звертатися в національні суди і в судовому порядку вирішувати питання повернення дітей в Україну», – коментує юрист Олександр Гуменюк.
Попри труднощі, жінка продовжує звертатися по допомогу всюди. Хоче, щоб її онучки не лишились після повноліття на вулиці без спадку і підтримки. Готова вчити їх мові, виховувати і розвивати, щоб уже дорослі дівчата самі обрали, де їм краще жити.
«Я не знаю, до кого ще звернутися, не знаю, хто може допомогти. Але якщо це можливо, люди, яких це стосується, будь ласка, не будьте байдужими, бо це наші діти, українські, не чужі, не іноземні», – просить бердичівлянка.
Будьте першим, хто прокоментував "Онучки в Німеччині з чужим дядьком, бабуся безсила в Україні – у боротьбі за діток"