Василь Шкляр: «Дайте мені хоча б у масовці зарізати москаляку!»

Його часто засуджують за різкі скандальні висловлювання та безкомпромісну суспільно-політичну позицію. Але як тільки письменник увійшов в аудиторію ЖДУ – зал здійняв шалені оплески: вперше у Житомирі зустрічали, як кажуть у вітчизняних видавництвах, «батька українського бестселера»…

Зустріч, яка зібрала не один десяток студентів, викладачів, поціновувачів літератури – повинна була дати відповідь на головне запитання, яке ставить сьогодні кожен українець: чому ми не хочемо пам’ятати  власну історію? З перших слів своєї мистецької лекції Василь Шкляр підкреслив, що не любив лекції в університеті, бо вважав їх дещо нудними.

«Троща»: про ворогів, побратимів, зрадників та відступників

Розпочав він з книги «Троща», яка була випущена в серпні 2017 року та за декілька місяців стала топ-1 за продажами видавництва «КСД». Роман повідає нас про події, які відбулися в 1947 році, про войовничий дух воїнів УПА, які до останнього патрону боролися з НКВД-истами. Саме в роки повоєнного масового знищення українського населення – Кремль почав створювати антиукраїнські міфи, які сьогодні активно використовує в неоголошеній російсько-українській війні.

Головним девізом книги є: «Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати». Виявляється, зрадників та відступників можна було зустріти і серед своїх. Але насамперед цей роман, як і всі його історичні книжки – про кохання. Водночас Василь Шкляр наголошує, що сюжет роману сповнений болю та трагедії.

Основа книги – архіви, які пережили тернистий шлях декількох поколінь українців: їх ховали в радянських архівах доти, доки не було оголошено довгоочікувану незалежність.

«Я раптом уявив, як це дитя хотіло жити, кохати…»

Василь Шкляр розповів також про інший свій історичний роман, який демонструє безжальну жорстокість радянської влади: «Маруся». Це книга про повстанського отамана Марусю Соколовську, уродженку Житомирщини.

«Там у лісі знайшли землянку, де були тільки жіночі речі: скриня із вишитими сорочками, дзеркало, намисто, сережки. Це була землянка, де не ступала чоловіча нога. Вона тримала її тільки для себе. І засвітився цей образ. Я раптом уявив, як це дитя хотіло жити, кохати. Як вона заходила в землянку, одягала чистий одяг, дивилась на себе в дзеркало. А потім знову перевдягалась у чоловічий одяг. Брала пістолет, шаблю, сідала на коня і йшла до бою…» – розповідає письменник.

Під час презентації книги відбулась неочікувана зустріч з праправнуком соратника героїні роману «Маруся» Олександри Соколовської. Микита Климчук навчається в Житомирському державному університеті імені Івана Франка. Василь Шкляр був надзвичайно радий його зустріти – і знати, що слава Марусі житиме в тому числі й серед нащадків літературних героїв.

«Чорний Ворон» скоро екранізують?

Фразою про москаляку, яку ви бачите у заголовку, відомий письменник ніби напророчив, наворожив собі роль у фільмі «Чорний Ворон». Вже декілька років роман очікує зйомок та виходу на кіноекрани. І письменник пристрасно хоче знятися там бодай у другорядному епізоді. Завершуючи зустріч, автор вирішив згадати рядки з «Чорного Ворона».

«Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. Оце як є твердий рішенець, що сьогодні виступаємо, чи хай там навіть узавтра, то вже місця собі не знаходиш, щось аж трусить тобою зсередини. Я бачив, що так було не тільки зі мною, кожного з нас постигала ця втіха, тільки всяк переживав її по-своєму. Той походжав, як півень, той начищав уже вкотре рушницю, ще хтось мугикав-насвистував, а той сидів непорушно – тільки очі горіли лихим вогнем. А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням. Ні, не було у нас зовсім страху, він звітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх?

І немає тут чим хвалитися, сказала б сліпа ворожбитка Євдося, до якої прийшов я тоді, коли все починалося, тож я прийшов до сліпої Євдосі, котра вміла забрати біль із людського тіла, вміла навіть зцілити душу, прийшов і сказав: «Забери у мене, Євдосю, дві штуки нетребні, вийми їх із моєї душі, аби й знаку не зосталося». – «Які такі штуки нетребні?» – тихо всміхнулася невидющими очима Євдося, як усміхаються сліпі. «Страх і жаль, – сказав я. – Вийми з мене насамперед страх, тоді жаль». – А вона похитала головою: «Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе загубиш», — сказала тоді сліпа Євдося, і я ще не раз пригадаю її слова, коли рубатиму голови, і це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами…»

Юрій МЕЛЬНИК