Відволіктися від війни: сторінка в Instagram для 84-річної бабусі| Times ZT

«Кожен із нас зараз має працювати на своєму фронті і наближати перемогу. Не треба скаржитися, «розводити зраду» – бери й роби те, що можеш і вмієш ти. Хтось боронить країну зі зброєю в руках, а хтось передає передову допомогу захисникам, організовує збір продуктів для постраждалих чи займається евакуацією, надає консультації і довідкову інформацію в кол-центрі, шукає за кордоном для воїнів бронежилети й іншу амуніцію, доправляє ліки, запускає безкоштовні курси для опанування нового фаху, забезпечує психологічну підтримку, навчає дітей… Ми всі вчимося жити в нових реаліях і бути корисними на своєму місці» – переконує Ірина Павленко.

До початку повномасштабної війни вона кілька років мешкала і працювала в Києві, а 25 лютого була змушена залишити все й переїхати до родичів у село на Житомирщині. У перші дні, зізнається дівчина, було важко опанувати емоції. Все що відчувала – страх перед невідомістю. Кожна новина з екрану телевізора або телефона про втрати, захоплені й зруйновані міста країни сприймалася дуже боляче. Сил зосередитися на чомусь іншому не було. Над селом, де проживала, постійний гул авіації та ворожих ракет. У Житомир, де Ірина свого часу здобувала освіту в ЖДУ ім.І.Франка, працювала у центрі соціальних служб міської ради, теж почало прилітати. Здавалося, що небезпека повсюди і кожна хвилина життя може стати останньою. Врешті відволіктися від війни допомогла улюблена справа – почала проводити уроки, організовувати дозвілля дітям різного віку, що жили у сусідніх будинках. А ще – створила сторінку в соціальній мережі для своєї 84-річної бабусі. Тож тепер, крім навчальних програм, сценаріїв свят, фотографує, вигадує і публікує дописи на сторінці Раїси Олексіївни.

«24 лютого – без сумніву жахливий день для усіх українців. Я злякалася попри те, що, здавалося, була готова до такого дня. Ми зібрали завчасно «тривожні рюкзаки», обговорили план дій, тому одразу виїхали на Житомирщину. Перші два тижні там були найважчими, просто не передати словами. Потім ми переїхали в інше село, де я народилася та виросла. Хоч воно і ближче до кордону з Білоруссю, але мені стало відносно спокійніше, бо тут принаймні в небі не літало щодня, – говорить Павленко. – До вторгнення російських окупантів я працювала куратором класу в приватній школі «LIKO», в основному займалася позаурочною діяльністю учнів. Оскільки для кураторів в період війни роботи не передбачалося, вирішила подати оголошення, щоб допомагати іншим діткам робити уроки онлайн. Але потім – «стоп»: ось тут є діти – мої сусіди. Вони завжди приходили спілкуватися, гратися, коли я приїздила до батьків раніше. Тепер ці візити направили у більш корисне та цікаве русло. Спочатку зверталися з певними питаннями, уточненнями, я допомагала, а тоді для зручності ми систематизували весь процес. Діти звертаються до мене просто – на ім’я».

Наразі кімнати будинку, де живе Ірина з родиною, у визначений час перетворюються на кабінети: заняття проходять на кухні (кабінет №1) або у вітальні (№2), рідше у залі (№3). Веранда стала майданчиком для проведення розминки і благодійних концертів. Щодня збираються у 13.00. Кожен отримує своє завдання, між уроками мають перерви на розминку, відпочинок або ж чаювання.

«Дуже знадобилися організаторські здібності і досвід з попередніх робіт. У соціальній службі ми часто влаштовували різні заходи, акції, фестивалі, майстер-класи, концерти, постійна комунікація з дітьми. У «LIKO» мали традицію тематичних днів з дрес-кодами для учнів і вчителів. Наприклад, на День Гудзика одягаємо те, де найбільше гудзиків, а у День Капелюха – різноманітні капелюхи. Був у нас і день супергероїв, день різних країн – одягали національне вбрання, день в білому одязі, на День Щастя приходили в одязі жовтого кольору, а на день Китаю і Японії – в червоному, тощо. У селі з дітьми ми більшою мірою зосередилися на освітній складовій, коли відновилося дистанційне навчання в школах, але також приділяємо увагу якісному проведенню часу після занять, – продовжує Ірина Павленко. – Допомагаю дівчаткам Насті (1 клас), Аліні (4 клас) та Владі (7 клас), а ще до нас приєднався брат Влади – Ваня (3 клас), брат Насті – Сашко ( 5 клас). Свою команду називаємо «Бурундуки». Зустрічаємось щодня. Діти приходять, роззуваються у веранді, йдуть мити руки, а потім приступаємо до уроків. Кожен бере те завдання, яке найважче і де потрібна допомога. Під час занять, якщо хтось приходить без уроків, задаю завдання з математики. У нас всі працюють. Коли ж виконали завдання раніше і є вільний час, граємо в настільну гру «Пізнай Україну» або онлайн-пазл «Області і міста України», материки і океани вчимо. Є в нас і уроки праці, коли діти допомагають робити якусь роботу по господарству. Розминку проводимо в нашому спортзалі – веранді. Спочатку виконували спортивні вправи, а тоді з’явилися ще й танцювальні розминки. Так почали вчити танці. Ще раніше моя мама давала завдання дітям вивчити вірш Тараса Шевченка. До речі, ми з мамою і в попередні роки, коли я бувала вдома, влаштовували для дітей конкурс віршів, конкурс полуниці, змагання, тож по суті оця школа – це є продовження нашої взаємодії. Тільки зараз це регулярно, щодня і в конкретно визначений час. Отож, коли гарно вивчили танці, то вирішили поєднати це з декламуванням віршів, виконанням патріотичних пісень, малюнками і провести благодійний концерт «Україна переможе».

Разом готували концертну програму і сцену для виступу, оформлювали запрошення для батьків та рідних, проводили репетиції, прикрашали залу. Усі учасники концерту – у вишиванках, а дівчата – у вінках та зі стрічками.

«Гарно готувалися, гарно виступили та зібрали гроші на підтримку ЗСУ – 1350 гривень. Ці кошти я переказала на рахунок фонду. Після концерту було чаювання зі смаколиками. Власне, такі чаювання у нас бувають і в будні після уроків, але обов’язкова умова – кожен після себе прибирає зі столу чашечку, ложечку і серветку, – каже Ірина. – Перед Великоднем ми з дітьми ходили на толоку – прибирали навколо найближчої автобусної зупинки, вчилися сортувати сміття. На ювілей мого тата знову підготували патріотичне вітання: діти самі складали вірші, малювали листівки. На днях ми знову збирали гроші для захисників – 1500 грн. Плануємо зробити святковий останній дзвоник у нашій школі. Зараз я роблю те, що мені подобається. Я це люблю і це дає мені сили та енергію, повертає до життя. Спочатку це було необхідно мені, адже відволікало від думок про війну, проте діти теж задоволені. Вони отримують спілкування з однолітками, разом веселіше робити уроки. Я можу допомогти, якщо щось незрозуміло, а потім – ми ж танцюємо, а це їм ой як подобається».

Поряд з Іриною живе її 84-річна бабуся – весела, цікава, красива, енергійна й артистична жінка, яка дуже любить фотографуватися. Щодня задає настрій усій родині, а її життєвій насназі можна лише позаздрити. Тепер про життя Раїси можна дізнатися із соцмереж. Світлини у квітах, з синами, з домашніми улюбленцями, у хаті та в саду, з тортом іменниці, медалями. Є відео й сторіс при сільські будні, виконання пісень. Веде сторінку Ірина, всі дописи супроводжує англійською мовою.

«Ідея створити таку сторінку в Instagram виникла випадково і жартома, а я взяла і зробила це. Баба знає про свою сторінку в «інтері» – так вона каже на інтернет. Вона не проти. Займаюся цим не професійно, ми не женемося за підписниками. Це швидше для своїх, для тих, хто знає хто така «Раїса Алісєєвна». Пишу англійською, бо мені треба вчити англійську, тож поєдную. Помічників у веденні сторінки немає, я сама. Це теж виникло як наслідок того, що треба себе чимось займати, аби не фокусуватися постійно лише на війні. Крім цього, хочеться поділитися чимось хорошим та позитивним з іншими. На сторінці лише частина того свята, яке наша Рая створює усім своєю самобутністю, щирістю і безмежним оптимізмом», – пояснює Ірина Павленко.