Сьогодні героїв визначають не гучні слова, а щоденна тиха праця — піксель, коробки з допомогою та чуйні серця. Волонтери з Житомирщини тримають тил і продовжують робити свою справу. Сьогодні розповідаємо історію волонтерки Оксани Осаулко та її команди “Щире серце”.
Від мирного життя — до відповідальності за інших
Оксана — мама шістьох дітей, любляча дружина, яка з перших днів повномасштабної війни служить людям і військовим.
До 24 лютого 2022 року вона жила звичайним життям, та повномасштабне вторгнення змінило все.
«Після тієї жахливої ночі 24 лютого воно змінило все повністю», — згадує вона.
Родина проживала у військовому містечку, яке одне з перших потрапило під обстріли. Чоловіка терміново викликали до військкомату, згодом він долучився до лав ЗСУ.
Після мобілізації чоловіка, Оксана залишилася з дітьми у військовому містечку й водночас почала допомагати людям, які на початку війни під час повітряних тривог приходили в підвальне приміщення церкви,як до сховища. Люди потребували підтримки та їжі.
«Людей потрібно було годувати, за них потрібно було відповідати».
Команда та роль церкви
Волонтерська діяльність Оксани з самого початку була тісно пов’язана з церковною спільнотою, частиною якої вона є. Саме через людей із церкви почала формуватися команда — спочатку невелика, з кількох осіб, а згодом — стабільний кістяк однодумців.
«Я віруюча людина, і для мене служіння — це не разова допомога, а відповідальність».
Сьогодні команда складається з кількох напрямів: ті, хто безпосередньо їздить на виїзди; ті, хто працює в тилу — готує їжу, шиє подушки, робить окопні свічки, формує посилки. Є люди, які з командою з самого початку війни й не припиняють служіння досі.
«Це не тимчасова робота. Люди знають свої обов’язки й відповідають за них».
Капеланське служіння і допомога військовим
Оксана пройшла навчання і отримала посвідчення військового капелана. Це дало їй можливість потрапляти туди, куди не всі волонтери могли, і бути поруч із військовими у найскладніших умовах.
«Це дозволило мені бути там, де військовим найбільше потрібна підтримка. Я можу молитися з ними, вести бесіди, підтримувати духовно та морально — просто бути поруч».
Її служіння включає духовну опіку, молитви, розмови та постійну присутність поруч із військовими.
Підготовка та масштаби роботи
Близько 80% усієї діяльності Оксани та її команди сьогодні — робота з військовими на прифронтових територіях Донецької, Херсонської та Запорізької областей.
Підготовка до поїздки займає до двох-трьох тижнів: команда закуповує продукти, готує заготовки, нарізає овочі, шиє подушечки, робить енергетичні батончики, мед із горіхами, сало та інші напівфабрикати.
«Коли ми приїжджаємо на поля, все має бути готове: газ, дрова, вода, овочі нарізані, страви напівфабрикати — щоб за два дні можна було видати приблизно 1700–1800 порцій гарячої їжі».
Окрім гарячої їжі, волонтери доставляють різні необхідні речі та заготовки — від продуктів до предметів гігієни, інструментів і речей для побуту на передовій.
Команда працює злагоджено: хтось готує вдома заготовки, хтось пакує, хтось їде на фронт. Кожен день насичений, і кожна деталь важлива, щоб допомога дійшла до тих, хто її потребує.
«Це не лише їжа — це підтримка, тепло і відчуття, що вони не одні», — каже Оксана.
Поїздка, яка залишиться назавжди
Однією з найемоційніших для Оксани стала поїздка 25 лютого 2026 року. Тоді команда заїхала в сіру зону, де перебували українські військові.
Це була територія, яка постійно перебувала під наглядом ворожих дронів — як розвідувальних, так і ударних. Автівки там знищують швидко й безжально.
Мета поїздки була конкретна — доїхати до побратима, який перебував у важкому моральному стані та потребував підтримки. Але на місці з’ясувалося, що таких хлопців значно більше.
«Люди були просто виснажені. Не лише фізично — морально. Коли ти живеш під постійною загрозою, це дуже давить».
Волонтери привезли гарячу, щойно зварену їжу — не «мівіну», якою, за словами Оксани, «просто тягнуть час між голодом», а справжні страви, схожі на домашні.
«Коли вони їли, дякували не ми їм — дякували вони нам. За те, що ми приїхали. За те, що ризикнули. За те, що просто були поруч».
Ця поїздка стала для Оксани однією з найважчих емоційно, але водночас — однією з тих, які назавжди залишаються в пам’яті.
Що її мотивує
Оксана не шукає гучних пояснень тому, що робить. Для неї все вимірюється дуже просто — людьми, до яких вона їде. Саме вони й дають їй сили продовжувати. Коли бачить виснажених військових після позицій, коли чує їхнє тихе «дякуємо», коли розуміє, що ця поїздка була потрібна — сумнівів не залишається.
«Іноді їм треба навіть не їжа, а щоб їх просто вислухали. Щоб хтось приїхав не з обов’язку, а по-людськи».
Мотивує й команда — ті люди, які не зникли за ці роки. Ті, хто готує ночами, пакує коробки, шукає продукти, скидає гроші, телефонує й питає: «Що ще потрібно?».
І ще одна річ — відчуття відповідальності. Вона знає, що на них чекають. І що там, на передовій, дуже добре пам’ятають смак домашньої їжі й сам факт, що про них не забули.
«Поки вони стоять — ми маємо робити своє».
Про втрати і потреби
Після одного з виїздів з фронтового напрямку команда потрапила в ДТП. Унаслідок аварії волонтери втратили власну автівку. Це сталося не під час мирної поїздки, а саме після виконання волонтерської місії.
Наразі для поїздок доводиться позичати транспорт, що значно ускладнює роботу та створює додаткові ризики.
Сьогодні команда найбільше потребує:
- власної автівки для регулярних виїздів;
- фінансової підтримки на продукти та пальне;
- допомоги з інструментами та обладнанням для військових, які часто знищуються під час обстрілів.
Як долучитися
Підтримати волонтерів можна по-різному: фінансово, продуктами, допомогою в приготуванні їжі або поширенням інформації. Для Оксани та її команди важлива кожна форма підтримки — бо за нею стоїть можливість приїхати ще раз туди, де на них чекають.
Служіння, яке не зупиняється
Попри ризики, втому й постійні виклики, Оксана та її команда продовжують служіння.
«Найважливіше — дати військовим відчуття, що вони не одні. Тил стоїть за них».
У Житомирі розгорнули 380-метровий прапор з портретами полонених і безвісти зниклих воїнів (ФОТО)
Будьте першим, хто прокоментував "Вона їде туди, куди не всі наважуються: історія Оксани Осаулко, волонтерки з Житомирщини"