Улюблена справа: на Житомирщині родина Збінських вирощує та реалізує тисячу індиків щорічно (ФОТО)

Усе починалося із 40 індиків у 2009 році, а нині приватне господарство «Збінський» на Житомирщині – це тисяча вирощених і реалізованих індиків щорічно (10 т м’яса за сезон), пасіка, плантація лохини та лаванди, фруктовий сад та інші насадження, що займають територію навколо садиби власників площею 2,5 га. За усім доглядають члени однієї родини – Павло Збінський спільно з дружиною Тетяною, їх дорослі доньки разом з чоловіками, онуки теж поряд.

Поступово нарощували об’єми виробництва, розширювали напрямки діяльності, але одне завжди лишалося незмінним – працюють не на кількість, а на якість, найманих працівників не залучають, контролюють усі процеси і постійно взаємодіють з клієнтами, доставляючи продукцію. Якщо до початку повномасштабної війни це переважно була столиця, то зараз щовівторка бувають і в Житомирі – везуть близько 20 свіжих тушок індиків.

Павло й Тетяна багато років жили і працювали у Києві. Дачу придбали на Житомирщині в Брусилівському районі. Саме там чоловік наважився втілити давню мрію – зайнятися фермерством. Деякий час власну справу розвивав паралельно із професійною діяльністю, працюючи адміндиректором у великій фармкампанії, але згодом звільнився і сім’я остаточно переїхала та повністю сконцентрувалася на індиківництві.

«Нам товариш привіз в коробці 40 індичат і великий мішок комбікорму, на листочку паперу розписав, шо потрібно робити щоденно. Були певні перестороги, адже на той час ще не зовсім розуміли, як з ними поводитися, але нічого: потроху розібралися, все навчилися. Далі завезли ще 150 індичат, поступово дійшли до 500, а тоді й до тисячі. Пару разів ми підняли планку, але зрозуміли, що для нас саме 1000 – оптимальна кількість. Це те, з чим справляємося – та кількість, що дає і заробити, й не обірвати руки, коли можна забігатися так, що з ніг падаєш. Для нас на першому місці – якість, а все інше потім», – говорить Павло Збінський.

Спершу добових індичат купували в Харкові, а з 2014 року ПП «Збінський» офіційно імпортує їх із Німеччини. Спеціалізуються виключно на породі BUT-6 (чиста лінія, бездоганна генетика), що дає повне розуміння того, якою буде вага дорослого птаха, смак м’яса і т.д. Оплата здійснюється завчасно ще на етапі закладання яєць в інкубатор, для себе обирають лише індичок. Вартість одного індичати на старті – 201 гривня, що приблизно відповідає ціні за один кілограм індичого м’яса. Завозять індичат у кілька етапів: травень, кінець липня-початок серпня, перші тижні вересня. Власне, у січні-лютому на продаж йде м’ясо саме з останніх. З березня по вересень – перерва у виробництві, реалізації м’яса та продукції з нього. Робочий день влітку починається о 5 ранку, в осінньо-зимовий період – з 7.00 і триває до 19.00: орієнтуються на світловий день.

«Ми завчасно визначилися, що беремо лише добових індичат і далі вирощуємо. Мати своє яйце і його інкубувати – це надскладна історія. Я б порівняв це з тим, коли ви захотіли зібрати у своєму гаражі «Mercedes» S класу», – пояснює Павло Збінський.

У кожного з членів родини є свої обов’язки: хтось займається старшою віковою групою індиків, хтось молодшою, але загалом на кожному з етапів вони можуть замінити одне одного, адже досконально знайомі з технологією процесів. Основне – слідкувати за температурою, мікрокліматом, вчасно годувати, давати пити. Також на постійній основі співпрацюють із висококваліфікованими фахівцями – ветеринаром, дієтологом.

До речі, відходи виробництва (послід, нутрощі, пір’я) на підприємстві утилізують – відправляють на переробку своїм каліфорнійським черв’якам, а далі цим біогумусом удобрюють земельну ділянку. Голови – пайка собак, а лапи роздають клієнтам, які просять їх у лікувальних цілях (відвар з лап вживають ті, хто має проблеми з суглобами).

Господарство має свій забійний цех, сертифікований по системі ДСТУ ISO 9000 та ДСТУ ISO 22000. Залучають одразу чотири пари рук – «від найгрязніших до найчистіших», тобто той, хто ловить птицю її не нутрує. Після забою індичку ошпарюють (гаряча вода, а не окроп), поміщають у пірозйомну машину, дощипують вручну. За один раз на продаж готують 40 тушок (раз в тиждень), доставляють адресно – з рук в руки. Поштою можуть відправити іншу продукцію, зокрема паштет або тушонку власного виробництва.

«Свіже м’ясо має відлежатися. Мінімум – добу в спеціальному холодильнику. Лише тоді воно придатне для подальшого використання, – констатує власник ПП «Збінський». – Вирощування індика – шлях до багатої країни: чим багатша країна, тим більша доля споживання індичого м’яса на душу населення. В середньому людина з’їдає 20-22 кг м’яса в рік. Чим більший відсоток там індика, телятини, баранини, свинини, тим краще. Якщо ж мова переважно про курятину, то це бідна країна. І американець, й українець можуть вживати однакову кількість м’яса, але різне співвідношення. У нашій родині на 95% все готується з індичого м’яса, лише інколи щось докуповуємо. За тиждень у різних стравах з’їдаємо майже всього індика».

Попри чималий досвід, Павло Збінський продовжує навчатися і вдосконалювати свої навики, приймає у себе офіційні делегації та гостей з різних куточків. Щорічно (мінімум тричі) відвідує тематичні семінари в Україні, раз на рік їздить з колегами на навчання в Німеччину, а у 2023-му був лектором у «Школі крафтового фермерства».

«У нас багато заходів, де можна навчитися, почерпнути для себе багато корисного. А от в інтернеті, на ютуб-канал, я б дуже не радив фермерам-початківцям брати інформацію. Це треба вміти фільтрувати, аби не наробити ще більших помилок», – констатує Збінський.

У собівартості кілограма м’яса на продаж – 70% витрати на корм. Збінські формують раціон індиків (білкову й зернові групи) самостійно – дозують, змішують. Англійська компанія збирає для них вітамінно-мінеральний бленд (премікс), зважаючи на особливості культур (активність, наповненість, поживність), що вирощені на Поліссі.

«Значно легше було б, приміром як у Німеччині, купити готові корми. Але, якщо там ти отримуєш те, за що платиш, то у нас вистачає недобросовісних виробників і нема гарантії, що все дійсно відповідає заявленій якості. Завжди хочеться кращого, тому надійніше зробити все самому, – каже Павло Збінський. – Серед наших клієнтів – багато рестораторів, але вони купують м’ясо собі на стіл, а не у заклади. Це стосується і Житомира, і Києва. Справа у вартості – вона цілком відповідає якості, але ми ще не звикли називати адекватну ціну. Я, коли формую вартість одного кілограма індичого м’яса на сезон, з-поміж іншого закладаю туди абсолютно всі статті витрат, включаючи податки, бо ми працюємо офіційно, транспортування та інше. По кожному пункту готовий особисто відповісти і пояснити. Ми беремо саме індичок, аби вони не росли дуже великі. Наша ідеальна індичка – 10-11 кг товарної ваги (тушка без голови, нутрощів, лап). Головна умова, щоб тушка «повністю пішла з двору», тобто частинами не продаємо.

Забій не проводимо спонтанно – забили і думаємо, що робити. Ні, виключно під замовлення. Якщо треба 30 – буде 30. Якщо замовили тушонку (туди йде бедро та філе) або паштет (все інше м’ясо) значить проводимо плановий забій на цю потребу. У минулому році з’явився «продукт війни» – дегідроване м’ясо (по типу американських джерок), а вже під дегідратор дружина почала робити «сухе» варення із фруктів та овочів з нашого саду й городу. Люди, які можуть собі дозволити смачне індиче м’ясо, так само замовляють у нас класну лохину. Рослини – це вже більше бізнес доньок, але ми разом обробляємо кущі, збираємо урожай. На лаванді весною та восени дівчата наробляться, а влітку проводять фотосесії. Окремо є чимала лінія продукції з лаванди. У міжсезоння, коли нема індичого м’яса, у нас є лохина, є лаванда, які заповнюють дефіцит спілкування із клієнтами, тому у нас постійно є зворотній зв’язок».

У господарстві найбільший індик важив 30 кілограм (чиста товарна вага, а в живій – під 40). Його спожили у період повномасштабної війни. На початку вторгнення російських військ, ворожа техніка зупинилася за кілька кілометрів від села, де живуть і працюють Збінські. Вони прийняли спільне рішення залишитися. На той момент ще мали близько 300 індиків. Індичим м’ясом ділилися протягом 40 днів з тими, хто цього потребував.

«Війна дала зрозуміти, що господарство такого формату як наше, може виживати і працювати навіть в цих умовах. Увесь березень 2022-го зовсім не займалися бізнесом, проводили забій під потреби ЗСУ, лікарні, біженців, але пізніше росіян витіснили з цієї території країни і ми потроху почали повертатися в робоче русло. Вистояли, не злякалися, ніхто не втік. Маємо плани, працюємо над їх втіленням. Без м’яса людей точно не залишимо», – впевнено заявляє Павло Збінський.