Чи могла жертва бердичівського нелюда уникнути смерті?

На кожну жертву знайдеться свій кат. Це життєва аксіома. Днями я прочитала історію вбивства мешканки Бердичева Юлії Звєздіної, яка всіх шокувала своєю жорстокістю. І поставила сама собі важкі запитання. Чи могла молода жінка уникнути такої долі? Чи є частина її вини у тому, що сталося?

Сімейне насильство – тема, на жаль, не нова, але досі актуальна. Це свого роду феномен, який зустрічається у багатьох сім’ях, незалежно від вікової категорії, соціального статусу, рівня матеріального статку. За статистикою, 99% чоловіків, які одного разу вдарили жінку, можуть повторити це знову.

Зазвичай це закрита тема. Жінки намагаються не афішувати таких відносин. З раннього дитинства дівчат привчають до того, що сім’я – це головне, а чоловік головна (ключова) особа у будинку. Згодом дівчатка виростають і стають заручниками цього стереотипу. Більшість з них навіть не помічають, що стали жертвами насильства. «Він мене просто штовхнув» чи «він мені просто дав стусана». А потім замальовують синці на обличчі тональним кремом, тим самим породжуючи безкарність і повторюваність цього ганебного вчинку.

Погодьтеся, що не кожну жінку можна вдарити. Можливо, Юля не довіряла правоохоронним органам, боячись, що вони не зможуть (чи не захочуть) її захистити. Так чи інакше, комплекс жертви глибоко в ній розвився. І чоловік, отой нелюд, наркоман та алкоголік – вдало цим користувався.

А, може, грає роль невпевненість у власних силах чи комплекс неповноцінності? Важко, особливо з дитиною на руках, наважитись на рішучі дії – розрив відносин чи розлучення. Жінка боїться, що одна не зможе виховати дитину та забезпечити її життя.

Перечитувала матеріал про це жорстоке вбивство. Особисто мене здивували 2 речі. Побої, моральні та фізичні знущання продовжувались досить тривалий час. Чому молода жінка їх терпіла, а не зібрала речі та не поїхала у батьківський дім? Чому родичі не забрали її з того пекла? Знаючи, що Юлія страждає від нелюда, вони не надали їй захист. Можливо, тут роль грає матеріальна залежність, і Юлії просто не було куди повертатися. Це справжній батіг для сучасних молодих сімей. Власне житло собі можуть забезпечити лише одиниці, тому і доводиться тулитися по орендованих квартирах, або пристосовуватися до ситуації…

Звичайно, мені зараз можуть закинути тезу про велику любов, про намагання жінки зберегти сім’ю і т. п. Найстрашніша омана у жінок: «Він зміниться». І дуже часто вони жорстоко розплачуються за неї своїми нервами, здоров’ям і навіть життям.

Ще раз запитаємо себе: чи могла Юлія Звєздіна уникнути такої долі? На мою думку, так, могла. Якби вона вірила у себе, якби знала собі ціну, якби не боялася змін, якби змогла протистояти своєму кату, якби вбила у собі статус жертви, якби не забула про власне Я, якби проявила свою жіночу гордість і пішла від чоловіка-мудака назавжди… Мабуть, дуже багато «якби». Але погодьтеся: краще бути одинокою мамою, ніж лежати у труні під 2 метрами холодної землі, залишивши сиротою маленького сина.

Можна довго розмислювати над тим, як би склалося життя загиблої за умови виконання отих «якби». Просто варто пам’ятати, що наша доля великою мірою залежить від нас самих та від нашого вибору. І це був якраз той випадок, коли фатум можна було зупинити.

Насильство завжди породжує насильство. Безкарність тягне за собою нові злочини. Велику роль у цій трагедії також відіграла байдужість нашого суспільства, черствість. З екранів моніторів, телевізорів ллється цілий потік негативу, безнадії. Доказом того є дивна поведінка поліції, яка «не побачила» тілесних ушкоджень на обличчі та тілі жертви (можливо, не дарма вона не хотіла до них звертатися?), реакція родичів та знайомих, які загиблу якщо й чули, то не намагалися допомогти.

І наостанок. Для того, щоб вдарити людину (вже не кажучи про вбивство), потрібно її ненавидіти. Погодьтеся, важко підняти руку на того, кого любиш…

Можливо, хтось зі мною не погодиться. Можливо, хтось вважає мої висновки безтактними, некоректними і навіть образливими по відношенню до людини, яку щойно поховали. Але… Давайте дбати не лише про спокій мертвих – але й про порятунок живих. Якщо ви бачите, що схожа історія відбувається з вашою родичкою або знайомою – не мовчіть! Якщо це відбувається з вами – не мовчіть! Кричіть, бийте у дзвони, захищайтеся! Аби тільки не було цього нестерпного, цього оглушливого мовчання ягнят…

Орина МАРКЕВИЧ

Times.Zt публікував також інші матеріали цього автора, наприклад: «Де моя дитина?..» День втраченого Щастя