До початку повномасштабного вторгнення російських військ Іванна Матвійчук із села Стара Чортория на Житомирщині розвивала власну кондитерську справу – випікала торти на замовлення. Разом із чоловіком проживали тут 12 років, виховували трьох доньок – Софію, Марію та Надію. На той час їм було 12, 9 та 6 років.
Все змінилося за один день. Повернувшись ввечері з роботи, чоловік отримав повістку і наступного дня із речами відправився у військкомат, звідти – на навчання у Житомир, раніше проходив строкову службу. Дружина перебрала на себе не лише усі обов’язки по дому й господарству, але й стала волонтеркою, чим займається вже більше року. Спершу допомагала підрозділу свого чоловіка, пізніше – іншим військовим-землякам. Переконує, нічого б не вдалося, аби не підтримка друзів та зовсім незнайомих людей з різних куточків країни і навіть світу. Разом з ними вдалося втілити чимало, аби ще на крок наблизити перемогу українського народу в цій війні.
«Звістка про початок вторгнення була дуже і дуже несподіваною, навіть й уявити не могла, що ті нелюди на таке здатні. Ми всі були приголомшені. О 6 ранку розбудив телефонний дзвінок від жительки Маріуполя, в якої я замовляла шоколад. Вона сказала: «Нас бомблять, тому посилки з товаром відправити не зможу». Я скасувала усі свої замовлення. Чоловік пішов на роботу – він працював позмінно. Вони законсервували своє виробництво, а ввечері, коли всі зібралися вдома, йому принесли повістку у військкомат. Особисто я тоді була в якомусь шоковому стані. Мозок взагалі не працював, все робилось на автоматі. Навіть говорити не хотілось, – пригадує Іванна. – Коли чоловіка призвали до лав ЗСУ, я залишилася вдома одна, з трьома дітьми. Було страшно, та не за себе, а за них, бо ракети літали просто над будинком. У мене є подруга Тетяна, живемо з нею на одній вулиці, її чоловік пішов у військо через тиждень після мого. Відтоді тримаємося разом, підтримуємо одна одну. Мені неодноразово пропонували їхати за кордон, родичі навіть наполягали. Особливо після новин про звірства росіян у Бучі та Ірпені. Казали: «Думай за дітей – в тебе дівчата», але на той момент їм нічого не загрожувало, тому я нікуди не їхала. Та й не могла залишити свого коханого самого, бо йому вашлива моя підтримка і допомога. До кінця 2022-го ми з ним бачилися лише тричі, але постійно були на зв’язку, на скільки це було можливо, намагалася реагувати на всі потреби, які він з побратимами мали».
З цього, власне, і почалася волонтерська діяльність Іванни. Вона знайшла автомобіль для групи свого чоловіка. Вийти на волонтерів, які закупили транспорт для ЗСУ, допомогли родичі. Далі організувала збір на паливо, аби доставити авто на фронт. На той час чоловік виконував бойові завдання у “гарячих” точках на східному напрямку. Згодом приєдналася до капелана батальйону, де «працював», як батьки казали донькам, щоб не травмувати, їх тато. Збирали гроші і купували авто, коптери, шоломи, рюкзаки та різне спорядження для усього батальйону.
Ще через пів року Іванна взялася допомагати групі свого друга, який пішов добровольцем у ЗСУ, але нажаль все ще були проблеми з комплектуванням, тому все приходилось купувати самостійно. Вдалося забезпечити військових амуніцією, взуттям.
Паралельно з цим волонтерка готувала домашню випічку та інші страви, консервувала овочі і все відправляла на передову. Навіть доводилося вирішувати питання із ремонтом автівок і приєднуватися до процесу. Зізнається, що їй це дуже подобається, тож розбиралася подеколи краще, ніж чоловіки.
«Активну волонтерську діяльність почала в липні минулого року. Це був збір на дрон і шоломи, потім ремонт транспортних засобів. До речі, вдячна Роману Грицюку, який виконував усі роботи безкоштовно, а я сплачувала лише вартість запчастин. Купували різні дрібниці – лопати, компаси, сухий душ, рюкзаки для снайперів, – продовжує Іванна Марвійчук. – Ближче до зими збирали на авто, але це трохи зайняло часу, бо люди вже не так активно донейтили. Я не живу у великому місті, не маю аудиторії підписників у соцмережах і відповідно великі збори «потягнути» не могла. Багато допомагали родичі та друзі, хтось просто робив репости, завдяки яким отримувала перекази від зовсім незнайомих людей. Було дещо важко емоційно, бо багато людей просто не розуміли важливості будь-якої допомоги військовим, друзі десь поділися. Сили продовжувати знаходила у словах подяки від хлопців і їх родин. Найбільшим стимулом працювати були і є наші військові та мій чоловік, зокрема. У нас з ним була є сімейна приказка – «я для тебе хоч зірочку з неба». Коли надходив якийсь запит від його групи чи батальйону, то я для них готова була знімати ті зірочки будь-яким способом. Головна моя підтримка і опора – Господь. Я – віруюча людина. Ще я почала писати вірші і це теж допомагало: виплескувала всі емоції, переживання і сум за коханим у поетичні рядки. Завантажувала себе всілякою робото, а її в селі завжди вистачає, освоїла електропилу, бензокосу, болгарку, лобзика, а потім і зварювальний апарат. Чесно кажучи, де той час і сили беруться, навіть не знаю. Все роблю з Божою допомогою, бо сама б я точно не справилась».
Волонтерка ділиться, що кошти збирати важко та відповідально, адже постійно переживає, чи встигне, чи зможе знайти, дістати, купити за вигіднішою ціною. Також потрібно постійно звітувати. Подеколи саме ці клопоти й рятували, відволікали від сумних думок, хвилювань за чоловіка і всіх тих, хто захищає рідну землю.
Найважливішими і водночас найважчими називає донейти від самих військових і від родин загиблих. Їх дружини передають кошти зі словами: «аби хлопці повернулися додому живі».
Аби активізувати громаду для зборів, доводилося вигадувати різні ініціативи. Приміром, розігрували іграшки від магазину «ТАМ-ТАМ», який належить Валентині – подрузі Іванни. Разом з іншою подругою – Анастасією Якимець, провели благодійний ярмарок. Знайомі та односельці дівчат стали спонсорами – пропонували для продажу різні товари та послуги, серед яких одяг, косметика, побутова хімія, кімнатні рослини, солодкі букети, вази і свічки ручної роботи та багато іншого. Частину продали на ярмарку, а решту – онлайн та розіграли в лотерею. Виручені 13 тисяч гривень пішли на спорядження та авто. Цьому ярмарку передував інший – шкільний, організатори якого передали волонтерці 7500 гривень для ЗСУ.
«До кінця збору не вистачало ще кілька тисяч. На попередньому ярмарку я продавала хліб, який випікала вдома. Всім дуже сподобався, швидко розібрали 15 хлібин по 50 гривень. Опублікувала допис в Інстаграм, що пектиму такий хліб і надалі та продаватиму на сільському базарчику щочетверга. Планувала спекти знову 15 штук, бо в духовку в мене влазить за один раз тільки 5, тож аби спекти 15, потрібно витратити майже цілий день. За добу в мене онлайн забронювали 14 буханок, тож довелося напекти 20, бо ж не поїдеш з однією на базар, – веде далі Іванна Матвійчук. – Змогла зібрати завдяки цьому 1300 гривень.
Знаючи, куди ці кошти будуть направлені, деякі покупці давали більше коштів. Втім, з хлібом – це не дуже вигідно, бо на інгредієнти для 20 хлібин було витрачено 500 власних гривень, а все зароблене додала до збору. Попри це, наступного тижня пекла знову, бо всі питають, чи буде хліб, люди просять. Роблю житній з висівками, насінням соняшника, льону, кунжута і гарбуза.
Доводиться щось постійно робити, шукати нові способи і можливості, бо війна триває. Зараз гостра потреба в дроні для розвідки на Бахмутському напрямку, потрібні автівки. Якщо вдається знайти авто безкоштовно, буває передають меценати, підприємці чи іноземці допомагають, то їх треба ремонтувати, а це знову гроші. Нещодавно закрили збір на колеса для автівки хлопцям у Бахмуті. Знайти потрібні розміри шин і дисків на них, то ще той квест. Я «провисіла» на телефоні тиждень, обдзвонила майже всі оголошення, де взагалі продавали ті шини і диски, але поки ми знайшли і купили, то хлопці втратили одну машину, а поки знайшла диски, то втратили й другу. Отримавши повідомлення: «вже нема на що ставити», я дуже сильно плакала. Це страшно. Слава Богу, всі живі. Хай краще не буде на чому їхати, ніж не буде кому».
З поміж-іншого волонтерка збирала кошти на спеціальний візок із пультом керування для захисника, який втратив нижні кінцівки, а рука була роздроблена. Купити такий можна було за 30 тисяч гривень. Збір йшов дуже повільно і у Іванни вже почали опускатися руки, думала, що нічого з цього не вийде. Відвезли візок у госпіталь, познайомилася із пораненим Ярославом. Попри важкі випробовування і труднощі, які випали на його долю, він добре тримався, був позитивним, веселим і заряджав оточуючих своєю енергією. Своїм прикладом мотивував волонтерку, надихнув закінчити почате і далі допомагати іншим, аби тільки всі були живі та здорові.
«Вони не здаються там заради нас, а ми не можемо здатись тут заради них. Ми можемо дозволити собі відпочити, відволіктися, а вони – ні», – констатує волонтерка з Житомирщини.
Ще одним емоційно важким моментом у волонтерстві для неї була допомога родинам загиблих героїв. Тоді була за крок від того, аби відмовитися від цього. Її навіть відмовляли, наголошуючи, що це дійсно важко і потім доведеться довго відходити. Але не хотіла втрачати можливість допомогти через власні сумніви і почуття.
«Через моїх колег волонтерів – це Олена Тютенко та інші віруючі люди з церкви Києва і Кореї, вдалося організувати продуктові набори, канцелярію та ноутбуки з Південної Кореї для сімей і діток наших загиблих бійців. Зібравшись та з Божою допомогою я розвезла всю гуманітарну допомогу по родинах. З нашого господарства – ДП «Нова Перемога», яким керує Олександр Якимець, було ще додатково надано борошно, цукор для родин героїв нашої захисників. На той час це було 10 сімей з неповнолітніми дітьми. Власне, Олександр Іванович неодноразово надавав борошно і цукор, випічку з пекарні, тушонку для військових, м’ясо, з якого готували наші куховарочки і відправляли все хлопцям. Допомагав з паливом для автомобілів, які ми відправляли на фронт, – говорить Іванна Матвійчук. – Загалом, я вдячна всім знайомим і незнайомим людям. Дякую, що довіряють мені. Справжні друзі – подаровані війною, як би це дивно не звучало. То вже не навіть не друзі, а – брати і сестри. Дякую Богу за серця людей, які щиро допомагають, підтримують. Є люди, з якими ніколи не бачились, але про мою волонтерську роботу вони дізнались через своїх друзів і тепер переказують кошти, поширюють інформацію про потреби і збори».
Юлія Демусь
Будьте першим, хто прокоментував "«Дякую Богу за серця людей, які щиро допомагають», – дружина військового про свою волонтерську діяльність (ФОТО)"